Україна у вогні

 Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум'ї страшного німецького суду. Високе полум'я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом'яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, — все загинуло.

 Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи на ушулах чи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.

 Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершники туди й назад. В горіле селище в'їжджав невеликий кінний партизанський загін. Видно, здалека прибули народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все оглядались, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою, де колись Олеся воду брала, під'їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону.

 Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м'якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна. І от мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до рідного села.

 Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі — де ви, де ви?!

 — Гей! Хто живий? Озовися!

 Ходить Роман серед трупів.

 — Гей, хто живий у полі? Озовися!

 Не обізвалася ні одна душа в полі.

 Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа — материна. Кинувся Роман у яму.

 — Мамо!

 Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір.

 — Синочку!... — і вмерла.

 На другий день повстав увесь район.

 — Партизани!

 Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець.

 Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно.

 Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.

 Тікали поліцаї у байраки.

 Отак одного разу за селом, у рівчаку під лісом, п'ятеро поліцаїв пили горілку.

 — Ну, товариші поліцаї-курви, пропали ми, будьмо живі!

 — Та йди ти!

 — Болячки наживеш. Пропали к чортовій матері! Ну що його робити?

 — Не знаю. Розгубився! Ну, будьмо... Ох, прокляті німці.

 — У партизани треба йти, от що!

 — Еге. Ось піди!

 — І піду.

 — Ну й обсмалять, як кабана.

 — Та ну? От жизнь, таку його мать нехай!

 — А ти, Максиме?

 — Я не хочу.

 — Ти ж казав, що підеш.

 — Я роздумав. Де наша армія? Може, десь коло Уралу ще. Шутка сказать, коли вона повернеться. Так я оце дурний буду тягатися по лісах у партизанах, як вовк, а ви мене будете ганять.

 — Хто?

 — Пожди. На, випий.

 — Не хочу.

 — Чуєш?

 — Стій.

 — Та йди к чортам! Я думаю, оце в поліцаях з півроку ще побуду а там уб'ю з десяток хриців — та й в партизани, коли вже армія буде підходити, о!

 — От сволоч.

 — А ти? Подумаєш! Ідейний...

 — А я зараз піду.

 — Ну й іди. Попробуй.

 — Ну й попробую. Думаєш, тебе злякавсь. У кущах стояла партизанська застава.

 — Стій!

 — Ай!

 — Тихо!

 — Не лякай!

 — Куди йдете?

 — До партизан. Чи не ви оце будете?

 — Ну?

 — Синочки мої. Прийміть мого хлопця до себе. Благаю вас. Пропаде хлопець.

 — Чого?

 — В поліції служить. Голубоньки...

 — В поліції?

 — Еге. От біда. Ну, що його робити. Я б, може, мамо, пішов у партизани, так боюся. Так, каже, я їх боюсь. Заріжуть або обсмалять, як кабана. Так я оце...

 — А де він?

 — А не тронете? — стара Одарка Товчениха пильно вдивляється в партизан.

 — Та ні, як не провокатор, помилуєм.

 — Голубчики, синочки мої... Ой спасибі ж вам... Устиме! Іди сюди. Поліцай Устим Товченик обережно вийшов з кущів і став.

 — Іди-бо, кажу! Бодай тобі ноги повсихали!

 — Здрастуйте!

 — Шапку зніми, невіглас! Пожди, я тобі покажу поліцію! І Одарка почала бити дрючком свого поліцая під веселий регіт партизан.

 — Ну, кажи!

 — Простіть, товариші. Клянуся вам, що де б я тільки не стрінув фашиста чи націоналіста, — у клоччя рватиму!

 — Ну, ладно. Ради матері приймем.