Українець, який відмовився бути бідним

Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній землі, а носить її в серці все своє життя. 

Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки. Ще один характерний приклад.

У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, відступати далі на  Захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих  три місяці. бути бідним Оселившися в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Створювалось враження, що вони поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.

Уже тоді Яцик зрозумів: це – важлива особливість їхнього національного характеру. Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому – їхня надійність і конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх земляків.

Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до звичаїв тамтешнього життя. Незважаючи на всі акценти воєнного часу, помічав, що німці мають менше за українців фантазії, але в них набагато більше реалістичності, а тому вони серйозніше ставляться до всяких життєвих обов'язків – скажімо, до того ж господарювання на землі, понад усе цінуючи емпірику досвіду й знання щонайперш суто прикладного характеру.

Усе це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх і тому міг з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився дечого й од німців. Те, що для іншого – поверховішого в стосунках із дійсністю – проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.

Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.

Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.

Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).

Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.

Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення

 Отак ішла робота над книжкою. Автор і герой. 1992 р.

 новобранця в сучасних умовах потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації – добрий рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а не на фронті.

Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.

– Ти мав справу зі зброєю? Ти був на фронті?

– Ні.

Не випадало Яцикові відповісти, що мав, оскільки вдень був німецьким урядником, а вночі українським партизаном.

– Ти не уявляєш, що таке фронт, – провадив німець далі. – Там – каліцтва, смерть…

Певно, відчувши, що його слів замало, раптово задер сорочку й показав страхітливі шрами на тілі.

– Це – фронт…

Потім терпляче пояснював: вони силами величезної регулярної армії не стримали наступу росіян, то невже це спроможна зробити якась одна дивізія?

– Ні, Україну ви не порятуєте. Яцик думав, вагався.

– Хоч твої плани шляхетні, але вони нерозумні, -сказав німець, завершуючи розмову. Так Петро Яцик не тільки не потрапив до дивізії відмовився «Галичина», а й одержав ще одну тему для роздумів бути бідним про раціональність чи нераціональність людських вчинків, що глибоко засіла в його свідомості, час од часу оживаючи бережанським спогадом 1943 року.

Улітку 44-го багато людей полишали родинні вогнища й вирушали на Захід – не хотіли більше жити в більшовицькому «раю». Рушив з ними і Яцик. Не знаю, чи давав собі Яцик звіт, яка небезпека його підстерігає, коли залишиться вдома. Адже він легко підпадав під звинувачення в колаборації з німцями. Працював у легалізованій ними молочарській структурі? Працював. На голову таких сипалися найтяжчі звинувачення. І їм без будь-яких виправдань чи вагань виписувалася путівка в далекий край – аж до «білих ведмедів», на багатолітнє «перевиховання» каторжною працею під опікою конвою.

…А вдома мати не раз сідала при вікні й казкла його братам та сестрам:

– Чує моє серце – Петро живий. Хоч би колись його побачити!…

Нарешті перестали терзати її непрохані гості, що майже день при дні вдиралися до хати і вже від порога кричали:

– Так ти наконєц сознаєшся, старуха, что твой син в лєсу с бандітамі?

Витримала все і не втрачала віри. Уже після смерті Сталіна він листовно зголосився до неї.

А потім настав день, коли нарешті зміг приїхати. Брати й сестри розповіли, як мати не раз повторювала:

– Не можу померти, доки не побачу Петра. Мала хворе серце і боялася, щоб воно її не підвело.

Витримала, дочекалася.

КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ