Українець, який відмовився бути бідним

Отже, двадцять один долар на тиждень у ресторані на вулиці Святої Катерини й вечірня школа французької мови. За кілька днів уже мав у своєму арсеналі десяток фраз, з якими звертався до господині та її доньки, чим відразу створив про себе враження людини, котра вміє зважати на загальноприйняті норми співжиття й прагне в усьому підтягтися до інших, щоб не виглядати неповноцінною чи дивакуватою. Ніби й дрібниця, але в ній – ще одне свідчення загальножиттєвих настанов, постійної готовності долати будь-які перешкоди, щоб мати змогу активно впливати на перебіг подій, з ним пов'язаних.

Уже від перших своїх кроків на цій землі він переконувався: тут не люблять невдах. У цьому суспільстві всі націлені на життєвий успіх. Те йому подобалося й додавало честолюбних надій. Але спочатку повинен був знайти і своє місце, і свою справу в цій країні, яка ще була для нього чужою. Яцик ще не знав багатьох доконче необхідних для існування тут речей. Але хотів дізнатися, прагнув учитися, умів бачити й слухати. І це давало йому шанс.

Ще в Німеччині почавши виходити за межі досвіду людини, яка виросла в лоні суто селянської культури з усіма притаманними їй світоглядними особливостями, він уже був готовий до сприйняття й засвоєння інших знань і стосунків. І це на тому етапі було його відчутною перевагою перед деякими іншими вчорашніми селюками, котрі, опинившися в канадських містах, чи не хотіли, чи не могли переступити через той специфічний досвід, який тут дуже рідко міг їм стати у пригоді.

Рідкозаселена людьми Канада розбудовувалася, вступала в період індустріалізації, їй потрібні були тисячі енергійних рук і кмітливих голів. Вона охоче приймала емігрантів. Щоправда, вони – за незначними винятками – були не особливо кваліфікованою робочою силою. Зате Дешевою. І – що теж важливо - згідні працювати на непрестижних роботах, бо не мали іншого вибору. Чи й треба казати про те, що ці чужоземці, які приїхали сюди без капіталу, прагнучи стати на ноги й маючи для цього тільки один засіб – роботу, здебільшого перетворювалися на справді старанних працівників. Здобувши більш-менш задовільно оплачувану роботу, дорожили нею. Одне слово, на противагу місцевим жителям, набагато сильніше трималися робочих місць і не хотіли ризикувати ними. Багато хто з них жив за тим обережним законом, який в Україні сформульований словами «краще синиця в руці, ніж журавель у небі».

Він, уже маючи ту синицю, хотів на додачу до неї і журавля.

…Стояв лютий 1949 року. Зими лишалося вже небагато.

Весна уявлялася не тільки оживанням та невпинним оновленням краєвиду, а й добровісними змінами, які неодмінно з собою принесе.

Йому віри лося, що не помиляється у всіх своїх сподіваннях, бо покладався не так на щасливий випадок, як на себе. Повторював собі: «Матиму лише те, що зроблю і зароблю».

Того ж 1949 року в Канаді з'явилася українською мовою книжка «Це Канада». Видали її Міністерство копалень і природних багатств та Канадійське товариство для освіти дорослих. На обкладинці зазначено, що це – «кишеньковий путівник по Канаді».

Чомусь я твердо переконаний, що Яцик не міг не читати цю книжку.

По-перше, в ній зібрано найнеобхіднішу інформацію про країну, до якої прибув емігрант з України.

По-друге, Яцик кілька разів говорив мені, що, опинившися в Канаді, не тільки зацікавлено роззирався навсібіч, а й поринув у книжки, прагнучи взнати, що це за країна і що в ній де. 

По-третє, довідник видано українською. Отже, відмовився ^ні^якого клопоту з перекладом – усе відразу зрозуміло бути бідним кожному прибульцю з нашого краю.

«Пізнайте Канаду», – закликають у вступному слові видавці. «Ціль цієї книжечки є привітати вас з приїздом до Канади. Тому що ви тут житимете й станете громадянином, ми бажаємо, щоб ви якнайскоріше чулися не тільки задоволені, але як у себе вдома…»

Ясна річ, видання не претендує на якісь глобальні узагальнення – це лише путівник, де зібрано най-необхіднішу інформацію. Але в ньому заакцентовані важливі для новоприбульців психологічні моменти. «Незадовго по вашім приїзді до Канади ви завважите, що багато речей тут роблять інакше, як у Великій Британії або взагалі в Европі. Природна річ, що в багатьох випадках ви будете уважати старокрайовий спосіб за кращий від канадійського. Коли так, то ніхто не буде гніватися на вас, як по щирості скажете, що думаєте. Але часом невгамовна критика звичаїв інших людей приводить до непорозуміння. Ми, канадійці, також маємо такі клопоти у себе вдома. Наприклад, людина із Східної Канади, що поселиться в степових провінціях, завжди знаходить багато такого, що, на її думку, можна було б поліпшити. А так само людині з Західної Канади не все буде до вподоби в Торонті і він знайде багато речей у місті, вартих його критики, і не буде критися зі своїми думками. Це все гаразд так довго, доки воно робиться в добрій вірі. Але все-таки краще, щоб новопришелець до якого б то не було краю не говорив без кінця міри про те, що то там було, звідки він приїхав, а як тут, у Канаді…»