Українець, який відмовився бути бідним

Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам'ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: «Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі»…

– То це ви – пан Яцик? – запитав високого, ставного чоловіка з сивою чуприною.

– Я, – глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.

– А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.

– Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.

– На знімках в українській пресі ви – трохи інший…

– Який же?

На знімках у газетах він – аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у ньому особливість, яку важко передати фотографіям, – від нього враз війнуло рідкісною внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій – і так не дуже виразне – геть потьмяніло  перед цим надзвичайно живим у кожному впевненому птп^пипЛ жесті чи іронічному зламі брови чоловіком. бути бідним ~ Який? – перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: – Не дуже на вас схожий.

– Може бути, – одказує він, думаючи про щось зовсім інше.

Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова зустріч у домі Прокопа Наумчука, продюсера радіопрограми «Пісня України», – випадковий епізод, а так зване знайомство – звичайна данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.

Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке сказати), пан Яцик несподівано пропонує:

– Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?

Ідемо. Перебираю в пам'яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали йому різні люди); має дружину, трьох доньок…

Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.

– Він буває крутим чоловіком, – каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик – своєю. Трохи перегодом Харченко додає:

– Але має на те право – ніхто тут стільки не зробив для української освіти.

А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто ніколи не переконає мене в тому, що його не можна назвати сильною, вольовою індивідуальністю. Та, зрештою, слабак ніколи не досяг би  того, чого досяг він. Отже, мене опановує впевненість, шо я не помиляюся.

Машина в'їздить  у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує витвір мистецтва.

Я вражено роздивляюся, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:

– Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він – будівельник…

Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то – «домашній» досвід, а тут – інший світ, інші люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз згодом переконувався.

Господар уже вдома.

Привітним жестом запрошує заходити.

Повідомляє, що дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні.

І говорить, що зараз зготує вечерю.

На мою пропозицію допомогти махнув рукою:

– Я сам.

– Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю…»? – запитую з інтонаціями автора, втомленого від зустрічей зі знаменитостями.

– Можна, якщо вам так хочеться.

Потім обережно відсунув убік порцеляновий чайник.

– Обережно, не розбийте, – сказав з усміхом. – Він дуже дорогий – коштував мені п'ятнадцять тисяч…

– Доларів?

– Так.

Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. Запитливо глянув на нього.

– Це сталося так, – почав розповідь Яцик. -Один наш митець захотів організувати виробництво таких витворів. Кинувся до банку по кредит, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе обов'язок гарантії…

– І ви виступили гарантом? 

- Так.

~ Авін не зміг кредит повернути? 

~ Так, не пішло в нього підприємництво.

– Отже?…

– Мені довелося внести за нього ті гроші, – відповів і знов усміхнувся несподівано бадьоро – так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.

…Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний острах.