Українець, який відмовився бути бідним

Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, їжакевич, Бурачек, Гніздовський, Патик… Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я переконався: в такому домі справді приємно жити.

Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж сипонути несподіваними парадоксами. І в тій стихії почувається звично, бо щедро надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, яка змушує дошукуватися до самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл поверхових уявлень і набридлих стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує, виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, що в цьому – теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної справи й досягати у ній успіху.

Уже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки – його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська культура.

Недавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан невагомості. Тобто випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не могли передбачити. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й ґрунту, вони поповзли назад у зернини, а потім ізсередини розірвали їх.

Цей факт мимоволі спроектувався на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з них  опанував у чужому середовищі стан того зерна в  невагомості. Один з таких трагічних прикладів мені бути бідним постійно стоїть у пам'яті. Це – гнаний демонами страху й переслідування поет Тодось Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого ґрунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в космосі.

Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об'єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор – суб'єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших – ні.

У Яцика – вистачило. Адаптація в новому середовищі минула загалом безболісно, без помітних втрат. Він стояв на землі. Його внутрішня сила допомагала силі земного тяжіння.

Наполеонові належить такий парадокс: «Кожна битва виграється чи програється ще задовго до початку п».

Дивлячись сьогодні у минуле, допевнюєшся: тоді, у варіанті Петра Яцика, – вигравалася. Та чи він сам передчував це? 

Він належить до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і що ця людина, ба навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, вже пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало (шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує).

Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що 

Всю свою бібліотеку він подарував Україні