Українець, який відмовився бути бідним

Змагання до висот є одиноким здоровим оправданням на існування. Змагання за життя є одиноким реальним оправданням життя.

Ті люди чи народи, які нездібні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, тратять право на життя і від-умирають. Саме говорення про змагання не є, по суті речі, змаганням. Від кожного з нас особисто залежить, який приклад з обох названих виявів ми виберемо, що досягнемо.

Бо тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні у країнах нашого поселення, як також і на рідних землях…

У кабінеті для ділових переговорів. 1995 р.

Те, що Яцик говорив понад десять років тому, анітрохи не втратило своєї актуальності й сьогодні. Коли він нагадує про це, в його голосі немає жодного натяку на торжество, що так часто буває в людей, які пишаються своєю прозірливістю і не втомлюються всім нагадувати: бачте, я не помилявся! Яцик хотів би помилятися, коли висловлює докори на адресу своїх земляків, він справді зрадів би, допевнившися, що помиляється. Йому не потрібні лаври Кассандри. Йому потрібні благополуччя й процвітання українства в його рідній державі. Аби це досяглося, Яцик сприйняв би те як найбільше особисте щастя.

Ось він, веселий і приязний до товариства, оповідає гуртові людей у домі пані Марії Голод про свої молоді роки на канадській землі. Дотепні історії з несподіваними комічними ситуаціями так і сиплються з нього. То згадує, як з небіжчиком Романом Голодом і незмінним Богданом Бігусом упродовж доброго десятка літ ходив колядувати (всі наколядовані гроші передавали в фонд «Енциклопедії Українознавства»). Володіючи артистичним хистом, уміло шаржує своїх співколядників, легко відтворює їхні жести, міміку,

Він виступає в Україні.

інтонації, переповідає сюжети тодішніх пригод. І, дивлячись на нього, життєрадісного, сповненого енергії та оптимізму, ніяк не можеш повірити, що йому вже повернуло за сімдесят. Згадуєш десь чуте: людині стільки років, на скільки вона сама себе відчуває. Не випадково Яцик якось мовив про одного свого сусіду, молодшого за нього, може, на п'ять-шість літ: «Безнадійно старий чоловік», – маючи передовсім на увазі не календарну різницю свого і його віку. Чоловік був якийсь геть обважнілий, апатично млявий; він, сказати б, капітулював перед життям, емігрував з нього в розмови про своє здоров'я, в нарікання на свою долю і долю народу, в звичайнісіньке неробство. Цього Яцик і не приймає, і не хоче розуміти.

Це – не для нього.

Це – не з його життєвої пісні.

1988 року його в Канаді розшукав конверт з України.

Шановний Петре, дорогий сусіде!

Вирішив написати Тобі коротенького листа, бо ж не можу мовчати далі, коли невимовна радість за Тебе рветься назовні. Не уявляєш собі, Петре, скільки радості приніс Ти мені, та й не лише мені одному, а всім, кому не байдуже  рідне.

Не уявляєш собі, Петре, до чого вдячний Тобі за все, до чого гордий за Тебе. Адже не часто такі хвилини трапляються в житті.

Хто б міг передбачити 50 літ тому, що з-під солом'яної, прокуреної димом, обшарпаної бойківської стріхи у широкий світ вийде людина з такою величчю душі. Це ж неповторний факт. І хіба ж може зубожіти батьківська та прадідівська нива тоді, коли не перевелись ще такі фундатори-плугатарі!… Не заросте вона бур'яном, не стане пустирем…

Низький, доземний уклін Тобі, Петре…

Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з'єднав береги часу, між якими пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім споді пам'яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз переконатися: його праця – не намарна.

Можливо, саме в ті дні він не раз по думки знову проходив увесь свій шлях од батьківського порога й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з нею було, інакше вона просто перестане бути собою.

«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»