Українець, який відмовився бути бідним

Рецензентка зачіпала тих діаспорних доробкевичів і скоробагатьків, яких ніде ніколи не було видно в списках жертводавців на українські потреби. Українська діаспора ще не дала своїх Рокфеллерів і Ротшильдів, однак у ній чимало «повноформатних» мільйонерів та індивідів, які своїми статками вже наблизилися до них. Дехто з цих людей навіть іронізував: мов лялечки, Яцик так розкидається на всі боки грішми, що може, врешті, лишитися ні з чим, отоді й побачимо, хто буде хто. їм відповідала Марія Голод, що Яцик, уже ставши тим Петром Яциком, якого взнав увесь український світ, так і залишиться собою, тобто – тією константою, яку вже ніколи нічим не змінити. Його багатство, наголошувала вона, складається не лише з грошей. Це (може, передусім) – багатство Духу. Якраз те, чого немає в тих скупарів, які тремтять над своїми мільйонами. «Петро Яцик вимагає багато від себе, вимагає теж багато віж своїх спільників, співтоваришів,співгромадян, – писала Марія Голод. – Вимагає, бо від серця свого бажає, щоб те наше покривджене, бідне, нещасне, потребуюче суспільство таким більше не було». А ще для автора принципово важливим було прочитати від приятельки мецената ось таку фразу: «Наскільки я особисто знаю Петра Яцика і про Петра Яцика, книжка абсолютно правдомовна». Ясна річ, якби йшлося про белетристику, то такі компліменти мали б сумнівну вартість. Але коли твір документальний, коли він присвячений людині, котра постійно перебуває на видноті, коли на ній сфокусовано погляди тисяч людей, котрі, прочитавши книжку, можуть сказати: цей чоловік із книжки не подібний до себе в житті, така похвала має принципове значення.

Анатолій Шевченко в своїй рецензії на сторінках «Літературної України» писав, що після знайомства з життєвою історією Петра Яцика читач зміцнюється на думці про те, що «досить уже нам виправдовуватися нещасливою історією, досить нарікати на всіляких ворогів (їх справді до біса), час – давно – братися за діло й самим робити свою історію, не передоручаючи це іншим.

До цього повсякчас і закликає Петро Яцик. Нам конче потрібні люди його масштабу в усіх сферах життя, енергійні, підприємливі, глибоко й тверезо мислячі. Українці, які навіки одмовляться бути бідними…»

Автор рецензії (а в її назві було поставлено принциповий акцент: «Плекати власну силу») запитував читача: «То що: Петро Яцик – герой нашого часу?» Й відповідав: «А чом би й ні? На зміну фальшивим кумирам, з дерев'яними, старанно обтертими фізіономіями, яких штампував більшовицький режим, мусив прийти нормальний, фізично здоровий, ніякими ідеологічними забобонами не обтяжений, живий чоловік, який знає, що йому робити в цьому світі не тільки для себе, а й для свого народу, своєї Батьківщини. Мільйони доларів, що їх уклав і далі вкладає капіталіст у розвиток української науки  й культури, вартують того, щоб усю діяльність Петра Яцика назвати подвигом в ім'я України».

Врочисті лексеми «подвиг» і «герой» з'являються тут абсолютно не випадково. За конкретною людською особою Петра Яцика і його долею постає наша загальносуспільна тенденція і потреба зміни нинішніх дійових осіб із театру популярності, створення зовсім нового типу знаменитостей, яких і назвуть героями вже нашого часу.

Останнім часом наші високочолі інтелектуали заговорили про роль і місце героя в українській історії і сучасності. Популярні в другій половині XIX століття теорії «культу героїв» англійського історіософа Томаса Кар лай ля, що їх нещадно засуджували комуністичні ідеологи, стають дедалі популярнішими серед науковців молодшого покоління. Карлайль стверджував, що вся всесвітня історія того, що людина звершила в цьому світі, є, по суті, «історія великих людей, які потрудилися тут, на землі. Вони, ці великі люди, були вождями людства, вихователями, взірцями і, в широкому розумінні, творцями всього того, що вся маса людей узагалі прагнула здійснити, чого вона хотіла досягти: все, здійснене в цьому світі, становить, по суті, зовнішній матеріальний результат, практичну реалізацію й утілення думок, які належали великим людям, посланим у наш світ».

Показова в цьому розумінні колективна монографія Українського центру культурних досліджень та Інституту культурної політики «Герої та знаменитості в українській культурі» (К., 1999). Тут аналізуються найпопу-лярніші особистості в українській історії, ті, кого за карлайлівськими критеріями можна назвати героями. Тільки концепція героїчного в монографії, природна річ, зазнає коректив із погляду нашої національної специфіки. Диференціюючи найпоширеніші саме в нас типи героїв, виокремлюючи з-поміж них саме найхарактерніші, найтиповіші для нашої культури, автори доходять справді цікавих висновків: віртуальні героїчні постаті допомагають нам глибше бачити

Яцик, Джінет та автор у київському готелі «Либідь». 2000 р.