Українець, який відмовився бути бідним

Його загальний підсумок після знайомства з «Українцем, який відмовився бути бідним»: «Петро Яцик – найвизначніший меценат української діаспори. Власне, цьому аспекту його діяльності присвячена значна частина книги. Але все ж, напевно, головний пафос «Яцика-героя» – в його лідерстві у сфері, мало освоєній українцями, в його принциповому відкиданні «філософії бідних і скривджених» і плеканні духу переможців».

ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИНА НАРОДЖУЄТЬСЯ

Безсніжний грудень 1992 року в Торонто подарував мені знайомство з Петром Яциком. Я був тоді головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, створеної у серпні того ж року на першому Всесвітньому форумі українців. Для уконституювання Ради як міжнародної громадської організації в Міністерстві юстиції України треба було підготувати й прийняти на зборах її статут. З його проектом я й прилетів до Торонто, щоб на засіданні президії Світового конгресу вільних українців доопрацювати статуй перед зборами. Це був уже другий мій приїзд до Канади. Під час першого перебування в Торонто у липні того ж року кореспондент радіо Канади Олександр Харченко запалився бажанням познайомити мене з Петром Яциком. Він кілька разів телефонував до його канцелярії, але нічого з того не вийшло. Олександр пояснив: Яцик просто втомився від легіону візитерів з України, які дружним хором просять у нього грошей на найрізноманітніші проекти чи й без проектів. Для них Яцик – це синонім грошей.

На той час я вже прочитав у київських газетах кілька Яцикових статей та інтерв'ю. Вони не могли не звернути на себе увагу винятковою прагматичністю і парадоксальністю суджень поміж хаосу патріотичної риторики про покликання нації і розбудову держави. Тоді в моді були трохи інший тон, інша фразеологія, які вихлюпнулися на газетні шпальти з велелюдних мітингових майданів, а тому Яцикові думки, його  підкреслена антиромантичність, нещадна іронія з так  званого безголового патріотизму (його вислів) були не тільки не суголосними усним і писаним словам, а й видавалися мало не єретичними. Звичайно ж, мені хотілося познайомитися з цим чоловіком, порозпитувати його, яке майбутнє України він бачить і що, на його гадку, треба робити для виходу з тієї економічної кризи, яка тоді вже почала тотально душити нас. На той час потроху вичахала ейфорія з приводу здобуття Україною незалежності; вже бачилося, як блискавично Україна розкрадається, «прихватизується», розпродується за безцінь за кордон, а ще прийшло гірке усвідомлення, що перманентно розсварені між собою лідери національно-демократичного табору і не володіють ситуацією, і не мають сил узяти владу, а якби й узяли її, то не знали б, що з нею робити. Зрештою, «ходіння у владу» деяких кандидатів у національні герої скінчилося дуже плачевно – вони блискуче продемонстрували, що цілковито безсилі під вагою отих рутинних обов'язків, які неодмінно супроводжують будь-який рівень влади, або що вони просто не люблять – і не привчені! – працювати. Закликати маси до національного сумління набагато легше, аніж самому робити щось конкретне. Згодом про все це я почув від пана Яцика у винятково експресивних висловах. Він знав, що говорить, оскільки був добре знайомий чи не зі всіма головними дійовими особами українського політику му.

Нарешті доля нас звела – і ми з Харченком у Яциковому домі.

Саме завдяки тій зустрічі і з'явилася згодом книжка «Українець, який відмовився бути бідним», а також народилася Ліга українських меценатів.

Але – про все по порядку.

За кілька днів по гостині в Яциковому домі він обізвався до мене в готель по телефону:

– Чи ви були на Ніагарі?

Я відповів, що був улітку, мене Харченко туди возив.

– А тепер я вам пропоную поїхати взимку. Зі мною.

– Дуже радо.

– Завтра вранці за вами приїду.

І ось наступного ранку їдемо до Ніагарського водоспаду.

Яцик розповідає, що хоче написати книжку спогадів. Наголошує кілька разів, що не для самовозвеличення вона задумана, а для того, щоб зорієнтувати молодого читача (а саме°йому вона адресуватиметься); для читача, який в Україні буквально сп'янів од вседозволеності в усьому; розбійництво й ошуканство стали синонімами бізнесу; хтозна-звідки зродилася плеяда людей, які зробили своєю професією український патріотизм і вимагають од діаспори непомірної плати за нього; а головне лихо – українські плачі й нарікання на весь світ: нас, мов лялечки, ніхто не любить і не жаліє, а в нас же така доля! така історія! така культура!