Українець, який відмовився бути бідним

на себе, то вона сповзає з його сусіда.Цих індивідів ніколи не  переконаєш, що в світі людей є просто переможці вже від народження і є переможені уже від народження. Яцик любив повторювати таку  гіпотезу-притчу. Якби на безлюдний острів висадити групу хлопчаків з однаковим життєвим досвідом, однаковою освітою, дати їм абсолютно однакові стартові умови, то через певний період вони поділилися б на багатих і бідних, на переможців і переможених, на лідерів і аутсайдерів. Там з'явилися б свої лицарі й інтригани, роботоголіки й нероби, правдолюби й брехуни, прихильники тверезості й п'яниці, моралі-затори й розпусники – одне слово, це стало б звичайним суспільством у мініатюрі. Так завжди було, так є, так буде за всіх політичних режимів і формацій. І є на те, окрім зовнішніх причин, причини внутрішні, приховані далеко від очей і звичайної логіки; і тих внутрішніх причин завжди набагато більше.

Яцикові заздрили й намагалися в усьому йому опонувати не тільки ті, з кого він поіронізував чи кому відмовився дати гроші, а й ті, хто формально ніби й не мав для цього ніяких підстав. І тут перед вели завперш непримиренні заздрісники, свято переконані, що в* Яцика – несправедливо! – не тільки грошей більше, а й трава в подвір'ї зеленіша і, взагалі, що до нього – теж категорично несправедливо! – доля в сто разів прихильніша, йому, бачте, й сонце яскравіше світить. Як у нас люблять казати: «Багатому й чорт дітей колише». Мені здається, якби на планеті було менше заздрісників, то справді було б не тільки менше державних заколотів, переворотів, а й навіть випадків канібальства серед папуасів Нової Гвінеї. Прикро, що всю цю заздрісну маячню доводилося чути не тільки від вузьколобих бовдурів чи безнадійних комплексантів, а подеколи навіть від тих, на кого ніколи не подумав би, що вони здатні на таке. То один із поетів-нарцисів обурено мені вичитував: бач, Яцик – сміє! – його не визнавати й не фінансувати його політично-літературні екзерсиси. То лідер однієї з партій гнівався: цей Яцик не хоче ділитися своїми мільйонами з видатними (і не менше!) політиками нашого часу. То доцент одного з навчальних закладів столиці, охоплений полум ям обурення, вигукував: «Яцик відмовився дати гроші на розроблену ним програму наукових дослідів…» Тут же скажу: Яцик з першого погляду або приймав, або категорично не приймав людину. Він покладався здебільшого на своє її відчуття. Інколи помилявся, але частіше оцінював правильно.

Нищівно саркастичний у характеристиках лайдаку ватих, пустодзвонних, самозакоханих, хвалькуватих, зарозумілих, чванькуватих, він просто безоглядно захоплювався сильними й розумними особистостями, які потвердили свою силу й розум успіхом. Прочитавши мою статтю про Володимира Кравченка із села Матусів на Черкащині, він захотів з ним познайомитися. Нетиповий голова колгоспу, який, замість стогнати на руїнах сучасного села, господарював як ніхто успішно, вирощуючи елітні породи коней (профіль його господарства передбачав тільки зерно, м'ясо й молоко); Кравченко продавав коней до Італії та Німеччини й мав валюту. Здавалося, в нього є все: пасіки, ставки, які кишать рибою, екзотичні буйволи… Кравченко допомагав видавати книги, доточував пенсіонерам пенсії, був одним з найпопулярніших серед людей Черкащини. Коли представник президента України в області Ястреб задумав

Щойно бізнесмен і меценат дав інтерв'ю в редакції' «Галицьких контрактів». М. Слабошпицький, кореспондент «Галицьких контрактів» Л. Москаленко, С. Короненко, головний редактор «Галицьких контрактів» С. Тихий, Д. Байдужа, П. Яцик. 1999 р.

покарати  Кравченка за непокірливість  перед владою й приїхав з цією місією у супроводі бюрократичного почту до Матусова, то його чекало непередбачене.

Адміністративна гроза в людських подобах увірвалася до кабінету Кравченка. Голові ультимативно було заявлено, щоб звільнив кабінет і ніколи тут не з'являвся. Майже двометровий на зріст Кравченко звівся на ноги й авторитетно пообіцяв непроханим гостям повикидати їх у вікно, якщо не залишать кабінет: «За мною Україна стоїть, я їй потрібен. А за вами – тільки президент, який досі не зорієнтувався, що ви – не за Україну, а проти неї…» Вони викотилися з кабінету. Ястреба згодом не стало на чолі області, Кравченко лишився. Він і став віце-президентом створеної Яциком Ліги українських меценатів. Коли на її зборах дебатувалося якесь питання, то Яцик неодмінно звертався до нього: «Я хочу знати, що про це думає Володимир». І не приховував своєї радості, коли їхні думки збігалися.

Кравченко відповідав Яцикові ставленням до нього абсолютно пієтетним. Бачачи прекрасну взаємо-адорацію цих двох потужних людських особистостей, кожна з яких була яскраво вираженим лідером, думалося: даремно нас, українців, називають самоїдами…