Українець, який відмовився бути бідним

Присутній на зборах (у ролі запрошеного гостя) Богдан Горинь запропонував: «Хай називається Ліга українських меценатів. Непогано звучить абревіатура -ЛУМ». На тому й порішили. Яцика одноголосно обрали президентом Ліги. Це було таки його дітище.

У діаспорі дехто із захопленням, а дехто з іронією представляв Лігу як клуб українських мільйонерів. Яцик на це дуже дратувався. Він неодноразово повторював, що у Лізі зібралися люди справді респектабельні, отже, й небідні. Але не мільйони їх сюди привели. А тому називати це клубом мільйонерів – дурний снобізм. їх спільнить передовсім те, що вони ведуть благодійну діяльність. Те, що на заході називається філантропією. Там подібних організацій – сотні. Вони – показник загалом благополучного суспільства. Колись і в Україні їх стане рясно. Ліга ж ставить собі за мету підтримувати завперш освіту і водночас подавати моральний приклад багатим людям, яких уже немало з'явилося в нашій державі. Рано чи пізно вони зрозуміють, що бути благодійниками до всього ще й престижно. Це добре знають на Заході.

Характерна для Яцика деталь. Чотири роки тому на зборах Ліги він сказав, що йому, мовляв, подобається бути президентом організації, яка творить добро, але пора й совість мати, бо так можна перетворитися на монарха, що обіймає трон до останніх днів життя. Нагадав, що жоден із керівників Радянського Союзу не міг піти вчасно і їх або викидали переворотом, як Хрущова, або ж вони вмирали на троні, як Сталін, Брежнєв, Черненко, Андропов. Яцик наполіг: він складає повноваження й пропонує обрати президентом Володимира Загорія. Загорій відмовлявся, пропонував Яцикові ще якийсь час побути на чолі організації, але той стояв на своєму, наголошуючи, що на ньому, як на представникові західного світу, лежить обов'язок особисто подавати приклад справжньої демократії. Він не раз різко говорив про численні діаспорні політичні і культурницькі організації, де керівники на десятиліття узурпували свої пости  й ніяк не хочуть поступитися  молодшим, і саме це спричинило той не дуже веселий факт, що в усіх тих організаціях так мало молоді; там в основному літні люди.

У канцелярії його фірми були тільки молоді обличчя. Він розповідав мені про кращих своїх працівників, пишався тим, що кількох із них виростив «з нуля».

Вони прийшли до нього на роботу зовсім зеленими юнаками (українці, чиї родини приїхали до Канади з Польщі). Ці хлопці ще були геть ніким, коли потрапили до Яцика в руки. За кілька років вони стали першокласними менеджерами. Яцик платив їм немалі гроші, щоб вони не перейшли до іншої фірми.

Якщо вже мова зайшла про оплату праці, то не можу не наголосити, що Яцик постійно стверджував: низько-оплачуваний, але висококваліфікований працівник може захворіти на почуття неповноцінності, меншовартості. Висока плата високому професіоналові – то не тільки акт справедливості, не тільки забезпечення йому можливостей людського існування, а й суто психологічне підтвердження його професійної повноцінності.

Пригадую, як, зібравшися на каву в ресторані Бориса Вжесневського в Торонто, засперечалися: чи справедливо це, що, скажімо, хокеїстові Гретцкі, футболістові Платіні платять такі величезні гроші, а робітник найвищої кваліфікації мусить працювати цілими місяцями, аби одержати суму, яка легко падає до кишені тієї чи тієї зірки. Яцик довго не втручався в суперечку, уважно вислуховуючи кожного. Це була характерна особливість: у колективній розмові він майже завжди попервах довго мовчав, дехто, було, аж починав підозріло на нього поглядати. Я певен, що в нього вже була своя думка, але він знову й знову перевіряв її логікою інших. А під час тої суперечки його запитали, скільки будинків треба побудувати, щоб заробити мільйон. Зіркам же так важко трудитися не треба – їм усе дається задарма!

Яцик категорично заперечив: невже ви не розумієте, що в усьому світі платять неймовірно великі гроші за високий професіоналізм і за гучне ім'я; за те, що людина в своїй діяльності є найбільшим авторитетом.

Яцик тоді погодився, що зірка може вже перебувати на нижчому рівні, що вона, може, вже й не здатна  повторити свої високі результати. Але раніше вона  саме доланням спортивних, мистецьких чи політичних вершин, недосяжних для інших, зробила собі ім'я. «А зірки коштують дуже дорого, бо вони – на небі, а ми, звичайні, грішні люди – на грішній землі, – закінчив він зі сміхом. – Ми так не любимо зірок, бо ми їм заздримо». Хоч він особисто, звичайно ж, не заздрив. Кожен професіонал у будь-якій галузі людської діяльності неодмінно викликав у нього повагу.

Він і сам був яскравим зразком професійно добросовісного ставлення до свого фаху. Міг раптово зірватися й полетіти на виставку нових будівельних технологій аж до Німеччини або до Китаю. «Я ж – будівельник, – пояснював, – мушу бачити й знати все нове в моїй галузі, інакше я перестану професійно зростати». І це вже на восьмому десятку! Та багато інших о цій порі життя вже навіть забули й думати про якісь професійні зацікавлення.