Українець, який відмовився бути бідним

Амбітний план видати всі 10 томів в 11-ти книгах «Історії…» Грушевського в досконалому англійському перекладі і з відповідним науковим коментарем народився в Освітній фундації Петра Яцика. Для цього було зібрано найкращих англомовних істориків України, перекладачів, редакторів. Заснований 1989 року Центр, очолюваний доктором наук Франком Сисиним, узявся до роботи. У пресі вже чимало написано й про непросте завдання ініціаторів цієї справи, й про відмінну наукову та поліграфічну якість видання перших томів. Грушевський англійською мовою стане для світу вікном в Україну, в її історію. Не представники й захисники Російської імперії Соловйов, Карамзін, Ключевський, Погодін, що вже перекладені на англійську, а наш Грушевський розповість світові про нас. «Історія України-Руси» буде в усіх парламентах та дипломатичних представництвах найбільших країн світу, в усіх знаменитих його університетах, вона ввійде в лектуру істориків, політологів та дипломатів і робитиме свою важливу справу «прописування» нас і наиіих прав у світі.

Ми не здаємо собі справи в тому, як мало, як погано знає нас світ. Про Україну здебільшого думають, що це – уламок Росії, де перемогли сепаратисти. Я сам не раз стикався з тим у різних країнах, коли мене переконували, що всі ми – «рашен», що світ не бачить ніякої різниці між росіянами й українцями. От інша річ, скажімо, Прибалтика, Азія чи Кавказ. Там з росіянами, можливо, є якась різниця. На жаль, це справді побутує там не тільки на пересічному рівні. Світ ще має нас узнати. Але світ – чи то лінивий, чи то ми не стали таким важливим об'єктом для його уваги – не поспішає, кинувши всі свої проблеми і клопоти, взятися за вивчення загадкового українського феномена. Та є й ще одна істотна обставина: світ української мови не знає, а тому всіх історій наших авторів не читав. А якщо так, то й не звинувачуймо його, що він не думає про нас так, як думаємо про себе ми, виховані на тій

Після чергових зборів Ліги українських меценатів: М. Слабошпицький, І. Кікта, П. Яцик, В. Загорій, А. Тавпаш.

 історії. Усі ці думки звучали з вуст англійських та українських істориків на презентаціях англомовного Грушевського в Канаді, США й в Україні.

Коли вийшов перший том Грушевського, Петро Яцик лежав удома після надзвичайно тяжкої операції на серці. Книгу поклали йому на груди. Він недовірливо погладив прекрасну обкладинку й сказав: «Нарешті… Ось тепер і вмирати можна…» А далі, мовчки збираючись із силами для нової фрази й важко перевівши подих, заперечив собі: «Е, ні, тепер тільки й жити треба… Ще треба заробити багато грошей, бо не вистачає на видання Грушевського». І в цьому епізоді він такий, як є. Саме так мав говорити той Петро Яцик, якого я вже добре знав.

Якось ми їхали удвох із ним з Оттави до Торонто. Яцик полюбляв швидкість. На просторому гайвеї є де розігнатися, тому його «Мерседес» нагадував лайнер, що зараз відірветься від землі, зринаючи в небеса. Ми говорили про різне, здебільшого говорив він. І здебільшого ж, як завжди, про веселе. Бо ж нудярою він ніколи не був. І ніколи не скиглив та не нарікав.

Раптом він плеснув себе долонею по лобі: «Та сьогодні ж, виявляється, мій день народження! Аж сімдесят шість уже! Довго живу... Господи, за що ж ти такий милостивий до мене ? І це теж абсолютно в його дусі весело та грайливо говорити про найсерйозніші речі.

Він, очевидно, відчув, що смерть уже ходить близько біля нього. Коли збирався до Києва в травні, то кілька разів повторював мені: «Тільки попросіть Буняка, щоб був на зборах, бо невідомо, чи вже й побачуся з ним…»

Яцик мав особливу симпатію до Любомира Буняка, вважаючи його одним із найінтелігентніших українців. Не раз повторював мені, що має справжню насолоду від спілкування з ним. «Буняк собою може всіх переконати, що інтелігентності українцям не бракує», – записав я від Яцика фразу, яку він також не раз повторював.

Я й раніше чув від нього розмови про те, що смерті він не боїться, що вже треба бути готовим до неї. А ще треба дякувати Богові, що дав йому довгий вік. Він казав, що радіє від усвідомлення: після нього залишаться численні наукові й освітні інституції, які й далі існуватимуть його коштом. Це передбачено тими недоторканими, так званими вічними фондами, які він уклав до банків, котрі щорічно надають високі відсотки, що й- забезпечує життєдіяльність усіх інституцій, які носять Яцикове ім'я.

А цього останнього приїзду до Києва Яцик говорив про все те надто часто. Я це згадав, коли його небіж Юрій розбудив мене раннім телефонним дзвінком: Петро Яцик – помер…

Я не раз думав – і нині думаю – над цим життям, що нагадує прекрасну книгу з глибоким етичним змістом.

А ще я думаю: мені неймовірно пощастило, що зустрів його на своїй життєвій дорозі. І, мабуть, не лише я один можу сказати, що без Яцика щось у житті могло скластися зовсім по-іншому.

Відійшовши від нас, наші рідні й близькі часто повертаються у найнесподіваніших спогадах.