Українець, який відмовився бути бідним

Він уже встиг допевнитися, що ця справа має успіх  і має добру перспективу. Вже повернувшися за кілька днів до Києва, я знову перечитав його схвильовану промову в Національній філармонії на завершенні першого конкурсу в столиці України 24 травня 2001 року.

Ось уривок з неї:

«В усіх містах і селах України до успіху конкурсу причинилися місцеві урядовці, вчителі та учні. їх багато, але мені хотілося б усім їм також подякувати…

Може, хтось подумає, що я усіх хвалю просто так, для годиться. Це не так. Моєю міркою є результати праці. До мене в Канаді телефонують люди і кажуть: я сорок п'ять років жертвував гроші на українські справи, і ніхто не знає, де ті гроші; а тепер мене зустрічають люди і до мене пишуть, дякуючи, що я підтримую відродження української мови. Інша людина каже: його сестрінки на Закарпатті прочитали в газеті, що він підтримує українську мову і дякували йому за те. Одна бабуся приїхала з України до Канади відвідати хвору сестру і хвалилася сестрі, що їхня внучка виграла в конкурсі нагороду імені якогось канадця. Газети в Канаді вміщують статті українців з Азербайджану чи Тюмені про конкурс і оцінюють його як засіб об'єднання українців. Всі ті люди не бути бідним знають особисто ані вас, ані мене, але всіх їх єднає один сантимент: турбота за майбутнє української мови й оптимізм, що нарешті ми, українці, починаємо мати пошану до самих себе.

Так історично склалося, що наш молодший брат був сильнішим від нас. Царі ще кілька століть тому забороняли нашу мову на нашій рідній землі. Так звані совєти мали ще хитріші методи і нищили нашу мову, безперервно і різними методами підриваючи її престиж – вони представляли її нам як неповноцінну й гіршу проти російської.

Багато менших за нас народів зберегли і розвивають свої мови, а в нас п'ятдесятимільйонний народ у більшості говорить накиненою нам чужою мовою. Це не звучить природно: іззовні це звучить так, якби пси нявкали…

Але природні процеси набагато сильніші, ніж процеси, плановані людьми. Наш конкурс показав, що молоді сили України знають і поважають свою мову і що ми ростемо і мужніємо як нація по всіх закутках світу – від Сибіру через Англію, Америку, Канаду до Аляски українці змогли зберегти себе, створити в діаспорі початкові й середні школи, в яких їх нащадки вивчають українську мову. Нам вдалося створити студії української мови, літератури, історії в найкращих університетах світу. Природні процеси і час працюють на нас. Якщо об'єднаємося мовно, усвідомимо важливість нашого зв'язку і почнемо діяти, то ми будемо справжньою силою.

Завдяки конкурсові серед українців в Україні та за її межами відізвалися українська гідність і самоповага. І саме це найбільше мене тішить, і за це я найбільше всім вдячний!»

На прощальній вечері в ресторані готелю «Либідь» утомлений після емоційно напруженого дня Яцик довго мовчав. Можливо, перебирав у пам'яті все, що того дня було: слова вдячності на його адресу від дітей, учителів, батьків, автографи, виступ на радіо, запис на телебаченні…

Товариство за столом – Андрій Тавпаш, Іван Кікта,

Біля могили меценатів Варвари і Богдана Ханенків у Видубицькому монастирі. Серпень 2000 р.

подружжя Сорок, Валентина Стрілько, Світлана Короненко і я – стиха перемовлялося. Тема було єдина: і конкурс і що з ним може бути далі. Ми, тутешні, добре знали нашу катастрофічну мовну ситуацію, знали й цинічне ставлення до державної мови державної влади, . Тому в наших прогнозах на майбутнє не було буреломного ентузіазму. Так, погоджувалися ми, початок мовною турніру більш ніж обнадійливий, але стільки треба колективних зусиль і політичної волі, щоб переламати ситуацію. Самотужки громадськість того не подужає.