Українець, який відмовився бути бідним

Останній день П. Яцика у Києві. Прощальна вечеря 27 травня 2001 р.

з політиків іншого табору геть безболісно для себе перейшли на українську мову: Кінах, Тігіпко (а обидва ж народжені й виросли в Молдові, української в школі не вивчали); хто сподівався, що українською заговорить «газова принцеса» Тимошенко? Яцик тоді вкотре зацитував відомі слова провідника Рисорджементо генерала Джузеппе Гарібальді про те, що є держава, але ще немає Італії, є її населення, але ще немає італійців. Звичайно, будь-яка історична аналогія завжди приблизна, бо просто не буває історичних ситуацій-близнюків, але є перегук домінантних обставин. Чи можемо ми сьогодні уявити собі, що італійська мова у визволеній Італії була майже в тій ситуації, в якій маємо українську в Україні?

На противагу песимістам, які категорично переконані, що українську справу в Україні геть загублено й утрачено, Яцик бачив її добрі перспективи. Він твердив: усе може раптово змінитися навіть в один день. От якби тисяча найголовніших за ієрархічним принципом родин в Україні справді – а не позірно! – перейшли на українську мову аж до того, щоб вона стала їхньою домашньою мовою, то в Україні буквально враз стався б благословенний «обвал» – усі повсюдно засокоріли б українською. Бо, мовлялечки, як же інакше?! І північний сусід це проковтнув би, і жоден українофоб в Україні не посмів би голосно писнути.

Але доки не настав той день, мусимо братися виховувати в юних ту україноцентричність, яка й стане основою для піднесення України в майбутньому. Починаємо з мови, а водночас маємо на увазі й українську історію, й українську ідею, щоб усе це в сумі дало українську волю, українське диво. Песимізм непродуктивний. Песимізм – це визнання поразки, приреченості на перманентні невдачі. Песимізм – це притулок жалюгідних невдах, сліпців, яких окрадено на здатність бачити історичну перспективу. Песимізм -шлях у безпросвітне нікуди. Оптимізм – шлях нагору.

Яцик говорив, і ми вчували в його словах не тільки непогасну віру й тверду переконаність, а й дивовижну молодечу енергію, якою буквально дихала кожна його сентенція. Саме через це він, найстарший поміж нас, видавався наймолодшим.

Ніколи не забуду того відчуття.

Сьогодні його ім'я звучить у різних кінцях України. Та й не тільки України – зініційований ним конкурс розніс ім'я великого мецената й повсюдно в так званій Східній діаспорі. Як це буває з кожною знаменитістю, школярі, студенти і вчителі шукають його біографію; кожному цікаво, якою ж людиною в житті був Петро Яцик і завдяки чому він досяг таких успіхів у бізнесі та благодійництві. Це – значно більше, аніж звичайна допитливість. Це – ще одне свідчення широкого визнання.

Мені не раз думалося про пам'ятники й пам'ять.

Мертвим ніякі пам'ятники не потрібні. Вони відійшли туди, звідки, мабуть, уже не чутно й не видно ні земних справ, ані воздвигнутих на їхню честь пам'ятників.

Найвидатніші з мертвих присутні на землі своїми іменами і відлунням діянь, які, власне, й уписали їх у пам'ять людську.

Ці пам'ятники потрібні нам, живим. Як свідчення нашої пошани до тих, хто відійшов. Як матеріальне

Могила не забрала від нас його життя та ім'я.

потвердження нашої солідарності зі справою тої людини, якій ставимо пам'ятник.

Меншим а чи більшим від усіх цих меморіальних заходів Яцик не стане. Це ні додасть, ні відніме йому слави й захопленого визнання.

Він ще за свого життя став належати українській історії.

Але якщо вже говорити про його справу і славу, то найголовнішим свідченням того, що справа його жива, а слава про неї повсюдиться в українському світі, є завперш і передовсім конкурс.

Цілком заслужено названий його іменем.

Саме в конкурсі – питомі ознаки того, з чого, власне, й складаються його справа і слава.

ДЕРЖАВА НА ІМ'Я ПЕТРО ЯЦИК

Виповнилося 90 років

від дня народження видатного мецената

Минуло вже десять років від його смерті.

Здавалося б, час давно звикнути, що він уже не з нами. Однак цього немає. Певно, саме тому, що Яцик займав таке помітне місце в нашому житті (принаймні, в колі близьких до нього), тому що сьогодні нам так бракує людей дорогоцінного конструктивного мислення, яким вирізнявся він, тому що нині, в час, коли в Україні владарює темрява, коли ми успішно вибудували феодально-олігархічну державу, в якій незрідка величають фальшивих героїв, живий Яцик активно допомагав би нам протистояти хамократії та облуді. Ясна річ, усю цю роботу виконує його ім'я, однак живий Яцик був би нам великою допомогою в утвердженні справжніх цінностей. Авторитетний, правдомовний і пристрасний у відстоюванні істини, він легко переконував людей, вони охоче йшли за ним. (Його могла б чекати політична кар'єра, якби він захотів бути політиком, однак він бридився політикою і політиками, вважаючи їх найбрудоноснішими з усього, що може бути на світі).

Тільки один такий приклад.