Українець, який відмовився бути бідним

Пізніше мені не раз згадувалися ці слова. В молоді роки він ще намагався когось переконувати, сперечатися з групками, які хотіли привернути його на свій бік (а він бачив, що загальне благо в них часто відступає на задній план, бо там домінують інтереси групи), потім, як розповідав, вирішив не витрачати сил на непродуктивні суперечки; робив свою справу і ні на що не зважав. Так може бути тільки в людини великої самопосвяти. Людини, яка поклала собі звершити справді багато. Тому міряти її звичайними і звичними мірками не можна – вона просто не вміститься в них.

То, мабуть, була найдовша в моєму житті вечеря. Та й чи тільки в моєму? Ніхто не робив спроб завершувати вечір. Ми не знали, що вже не побачимо Петра Яцика. І він не знав, що прощається з Києвом і з нами.

Йому того вечора потрібна була уважна аудиторія. Він мав її в нашому товаристві. Він говорив і говорив. Мовби за все своє життя вирішив виговоритися.

Ми слухали. Ніхто не перебив його навіть жодним запитанням. Щось незриме витало довкола нас, творило ту особливу атмосферу, в якій прагнеться говорити і слухати лише про винятково високі й важливі речі, про те, що є суттю людського життя і що наповнює його величним змістом.

Події цього довгого дня, отой прекрасний регістр, який прозвучав у філармонії на святі української мови налаштували його на своєрідну сповідь перед нами. Про те, чого він сподівався від життя і що з того збулося.

«Звичайно, кожному в житті хотілося б значно більшого, аніж він має, – говорив він. – Та все ж я маю дякувати Богові за все, що мені випало. Мені щастило досягати мети й мати успіхи там, де інші зазнавали невдач. Навіть не віри лося, що настануть часи, коли приїздитиму бажаним гостем у незалежну Українську державу. Заради цього варто було жити так довго…»

Запам'яталося і те, як характеризував він розстановку сил в Україні. Що говорив про хижаків, які захопили всі маєтності і є сьогодні господарями становища. Критичними були його слова на адресу провідників національно-демократичного табору. І не тільки тому, що вони не змогли висунути зі свого середовища людину, котра стала б справді національним лідером. На жаль, не спромоглися ми на свого Гавела. Роки нашої державної незалежності – це

На десять хвилин зустріч із президентом України. 

воднораз і роки втрачених можливостей. Ми могли так багато, а здобули так мало. Не зуміли сконсолідуватися; хронічне взаємопоборювання стало нормою іашого середовища. Ми з більшим ентузіазмом і затятістю нападаємо одне на одного, аніж на наших ворогів. Але вічно так тривати не може. За політичними динозаврами, які – визнають вони це чи не визнають, виховалися в умовах (чи то обкомівські коридори, піонерські й комсомольські організації, чи тюремні самери) класично тоталітарної системи, прийдуть у всі сфери життя молоді люди, які формуються вже нині, здобувають добру освіту, часто стажуються за кордоном. У них зовсім інша ментальність, інша соціальна поведінка и політична тактика. Вони діятимуть інакше, діятимуть, керуючись принципами доцільності та конструктивності. Якщо сьогоднішні наші політики часто думають про те, як би побороти свого колегу й однодумця, бо їм не подобається, скажімо, його зачіска чи колір очей, то нормальні, сформовані на іншому досвіді політики думатимуть про те, як поєднувати свої зусилля з іншими, щоб досягнути результату. Вони візьмуть на озброєння компроміс, терпимість, які часто уможливлюють досягнення важливого результату. Непримиренність – не завжди негативна риса. Але в політиці – це безперспективність. Політика – мистецтво можливого. А непримиренність у цьому розумінні має дуже й дуже обмежені можливості. Політики майбутнього, на думку Яцика, розумітимуть, що нераціонально витрачати час на творення нових клік «під себе», – вони безперспективні, їхній політичний потенціал близький до нуля. Одне слово, вони будуть професіоналами. Всього-на-всього. Професіоналами, на противагу переважній більшості сьогоднішнього національно-патріотичного сегмента українського політику му.

А щодо національної ідеї і національного будівництва в нашій державі Яцик також радив не впадати у відчай. Це добре, що ми тверезо говоримо про нинішній стан справ, ставимо діагноз, який засвідчує, що ми далекі від наївних ілюзій. Громадськість може багато. Найпро-мовистіший тут приклад – наш конкурс. Побачите, – казав він, – мине рік-другий, і якщо ми зуміємо зробити з конкурсу справді масовий, авторитетний і престижний захід, то до нас прийде й влада, почне допомагати, робитиме інші подібні кроки. Вона допевниться: є в суспільстві запит на українську мову, на таку українську справу, українську ідею, є потужні, сконсолідовані українські сили, на які треба не тільки вряди-годи оглядатися, а з якими влада приречена рахуватися. І це може стати першими кроками реальної дерусифікації. І її неодмінно візьмуть на свій прапор політики нової хвилі. І політики не тільки національно-демократичного табору. Он подивіться: розумніші