Українські жінки у горнилі модернізації

Громадська думка за будь-яких обставин засуджувала того, хто покидав сім’ю, тож жінка зазвичай змушена була миритися з наругою чоловіка, лише деякий час перебуваючи у батьків чи перечікуючи «грозу» в іншому безпечному місці (стайні, стодолі, на горищі, у сусідів тощо). Ставлення до шлюбу як до довічного союзу людей, укладеного перед Богом та громадою, що мало суттєве християнське підґрунтя, було наріжним каменем у питанні про розлучення. Християнська ідея терпіння та покори долі, призначеній Господом, також утримувала від розпаду нещасливі подружжя. Головною тенденцією судових процесів на ґрунті сімейних незгод було прагнення будь-що запобігти руйнуванню сім’ї, хоча суд і ухвалював більшість вироків на користь жінок, які потерпали від фізичного насильства. Все ж неможливість легітимного розлучення була чинником, що погіршував становище жінок у проблемних сім’ях, де жінки ставали довічними заручницями чоловіків-кривдників.

_Родина

Попри все дослідники та селяни одностайні в тому, що абсолютна більшість сімей жили у злагоді та взаємній повазі. Народна пісня з Полтавщини саме таку дружину-розрадницю називає вірною:

…Та нема цвіту найцвітнішого над тую ожину,
Та нема віри найвірнішої над вірну дружину.
Що синяя та ожинонька усі цвіти розвиває,
А вірная та дружинонька віри донимає.
Що з отцем та ненькою в світі не наживуся,
А з вірною та дружиною не наговорюся…

Традиційна культура покладала головно на жінку обов’язок забезпечувати сприятливий психологічний клімат у подружжі; ця важлива роль вимагала неабиякої гнучкості, з одного боку, та готовності нехтувати/жертвувати власними інтересами, потребами, настроями — з другого. У повсякденному подружньому житті поняття любові змінювало свій сенс, втрачаючи ореол романтики та чуттєвості, набуваючи натомість значення взаєморозуміння, взаємопідтримки, взаємодопомоги. Такі стосунки чоловіка та дружини відображені у приказках: «Хто любить ревне — жаліє певне», «Полюбить — то й абихто знайдеться, але інше діло — пожаліти», «Хто за ким тужить — тому радо служить», «Люби не словами, а ділами», «Не люби мене, коли я до церкви йду, а люби, коли я біля печі стою» та інші. Про те саме йдеться у повчальній пісні з Гуцульщини:

Ой кує зозуля в лісі на горісі,
Шєнуй жінку, чоловіче, єк ластівку в стрісі.
Єк ї будеш шєнувати — так і будеш мати,
А в’на тобі не найметка все поле орати.
А в’на тобі не найметка — в’на тобі ґаздиня:
Куда пидеш, відки прийдеш — хата не пустиня.
Куда йдеш — віріжєє усе біленького,
Відки прийдеш — їсти дає усе тепленького.
Кучерики ти розчеше, головку пригладе…
Хоть бе-с єкий зажурений — в’на тебе пораде:
— Не журиси, чоловіче, жура не поможе,
Єк си мемо обходити, так нам Бог поможе.

Прояви патріархальності української культури у подружніх стосунках неоднозначні. З одного боку, загальновизнане головування чоловіка, влада якого не підлягає сумніву; з іншого — традиційна культура надає жінці шанс за деяких обставин стати фактичною лідеркою в сім’ї (хоча й розглядає таке подружжя як небажаний виняток). Майнові права та важливі господарські функції давали жінкам певну фінансову автономію і могли суттєво вплинути на становище жінки у подружжі. Ідеалом подружнього життя була злагода, збудована на співчутті та взаємопідтримці. Утім, виняткове право застосування чоловіком фізичного покарання дружини за певні провини, а також деякі риси повсякденного етикету є свідченнями нерівноправного, підлеглого становища жінки в подружжі.

Радимо почитати

1. Воробець К. Спокусниця чи цнотлива? Непевне статеве становище жінок у пореформеній українській селянській громаді // Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / Під ред. Л.  Гентош, О. Кісь. — Львів : Класика, 2003. — С. 62–73.

2. Гошко Ю. Сім’я в Карпатах та Прикарпатті в XVI–XIX ст. // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. — Т. 19. — Пряшів, 1994. — С. 234–241.

3. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі другої половини XIX — початку XX ст. — Львів: Інститут народознавства НАНУ, 2008. — 272 с.

4. Паньків М. Внутрісімейні відносини на Покутті (II пол. XIX — 30 роки XX ст.) // Народознавчі зошити. — 1997. — № 2. — С. 105–110.

5. Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Франко І. Я. Твори в 50 т. — Т. 26. — К. : Наукова думка, 1980. — С. 209–253.