Українські жінки у горнилі модернізації

У побутовій культурі представлення жінок як таких собі «великих дітей», яких треба постійно контролювати, виховувати і направляти, загалом фігурувало доволі часто. Михайло Павлик не без критичного узагальнення писав, що з сучасною йому галичанкою можна було поговорити лише на три теми: весілля, забави і погоди. Ця «дитиняча» наївність, яку приписували дорослим жінкам, особливо виразно простежувалася в тогочасній пресовій белетристиці. Жінки в ній нерідко поставали особами надто ексцентричними, надміру емоційними, а сюжети за участі таких персонажів найчастіше були забарвлені іронією. Очевидно, саме через такі погляди на жінок іще до перших десятиліть XX ст. наявність постійної опікунки — мами, тітки чи гувернантки — вважали нормою для кожної порядної галицької панночки. Юлія Шнайдер (майбутня поетеса Уляна Кравченко) згадувала, якою неоднозначною в очах львівської публіки виявилася її — молодої дівчини — розмова з мужчиною на вулиці. Після цього їй доводилося чути зауваження, що єдиним способом уникнути компрометації її дівочої честі мало б стати їхнє одруження.

Контроль над суспільною поведінкою жінок, що його обґрунтовували звичаї і закони, чи не найбільше контрастував з романтичним поцінуванням начебто вищих (порівняно з чоловіками) жіночих моральних чеснот. Показовим у цьому плані є те, що у наріканнях на деморалізацію молоді, атмосферу безвір’я, у якій виховувалося майбутнє покоління (до слова, доволі популярних тем публіцистики зламу XIX–XX ст.), жінки рідко фігурували як об’єкти критики (винятком була тільки проституція). Релігійна преса, яка найчастіше виступала в ролі морально-етичного цензора в широких публічних дискусіях, під вартою критики молоддю розуміла головно чоловіків, зокрема тих, хто під впливом «університету, професорів, письменників, часописів, товариств» ставав атеїстами, матеріалістами і вільнодумцями.

Михайлина Рошкевич згадувала про враження, справлене на неї «релігійним питанням» в інтерпретації молодого Івана Франка, котрий студентом філософського відділу університету часто приїздив до них додому, аби допомагати в навчанні її брату Ярославу. Після Франкових критичних зауваг стосовно релігії і Церкви вихована строго в релігійному дусі Михайлина дуже вразилася і «зробилася страшно не своя, терпіла тоді багато, про те нікому з моїх близьких не згадувала». За словами Михайлини, її брат був змушений зробити Франкові зауваження, щоб при сестрі таких тем не обговорювати. Така позиція, з одного боку, ідеалізувала жіночу високоморальність, апелюючи до «вищості» її духовних чеснот на противагу чоловікам, а з іншого — підтверджувала цивілізаційну «нижчість» жіночого досвіду у процесі модернізації, розвитку чи культури загалом, закріплюючи традиційну патріархальну дихотомію: жінка — природне, чоловік — соціальне.

З огляду на такий розподіл суспільних сфер та ролей, головним у життєвій самореалізації жінок традиційно вважали заміжжя. Спроби феміністок будувати престиж/авторитет жінок на інших підставах, перш за все на громадській активності чи професійних здобутках, незалежно від сімейної ситуації, трактували скептично та з іронією. Обурюючись звичкою оцінювати жінок з позиції заміжжя, анонімна дописувачка до газети «Діло» у 1905 р. зазначала, що «поділ жінок на заміжніх і незаміжніх постав задля вигоди мужчин і емансипантка повинна не признавати його, подібно як мужчини в своїй науковій, суспільній і всякій іншій праці зовсім з тим не числяться, чи котрий з них жонатий, чи ні». Усе ж, попри поодиноку критику, критерій «заміжньої жінки» ще довго визначав головні жіночі «здобутки». Пошуки відповідного нареченого, відтак, ставали дуже важливим етапом у житті кожної дівчини і її родичів. Учасники популярних тоді у Львові академічних балів згадували, що значна частина дівчат навмисне прибувала на них із провінції, аби реалізувати єдину мету — вийти заміж. Нерідко, наштовхуючись на різного роду сатиру з причини такого бажання, жінки по суті реалізовували прищеплювану їм вихованням, школою та середовищем ідею обов’язковості заміжжя.

Погляди на одруження та вимоги до жінок були значно суворішими, аніж до чоловіків. Одруження для останніх рідко мало таку саму чітку вікову прив’язку, як для жінок, а досвід дошлюбних і позашлюбних романтичних стосунків, як правило, був суттєво багатшим. На загальне переконання, з досягненням віку, що дозволяв виходити заміж, жінки припиняли святкувати свої уродини. У пресі можна було знайти навіть розрахунки шансів на заміжжя залежно від віку: найбільше їх отримували жінки у віці до 25 років. Такі дані не набагато відрізнялися від офіційної крайової статистики. Найбільше жінок створювали подружжя у віковому проміжку 20–25 років. Середній вік одружень у великих містах, як правило, був вищим, зокрема у Львові у 1881–1893 рр. він становив: для чоловік — 33, для жінок — 28 років.