Українські жінки у горнилі модернізації

Найбільш виразно правова різниця між статями простежувалась у сімейному законодавстві. За тодішніми австрійськими законами чоловікові були підконтрольні практично всі ділянки жіночого повсякдення у родині: від економічного утримання до середовища існування. Чоловік, визнаний «головою дому», визначав місце проживання сім’ї, розпоряджався грошима, репрезентував дружину в юридичних питаннях. За ним було визнано першочергове право батьківської влади над дітьми (§§ 148, 149, 152), визначалося право власності всім набутим подружнім майном (§§ 1227, 1237), право на використання жінчиного посагу (§ 1230), право керувати домашнім господарством. Водночас до обов’язків чоловіка належало матеріальне утримання та захист дружини. Жінка переймала прізвище чоловіка, його соціальний статус із усіма правами, які той передбачав. До її обов’язків входило в міру можливості допомагати чоловіку в господарстві і праці, виконувати його волю і слідкувати, щоб і інші це робили.

Правник Станіслав Дністрянський, характеризуючи особливості тогочасного австрійського сімейного права, писав, що з огляду на функції опікуна чоловік мав право вказувати жінці, з ким вона може спілкуватися, а відтак «міг її утримати від небезпечних стосунків і забав». У католицькій церкві відповідною була і шлюбна присяга: жінка присягала чоловікові на любов, вірність і послух, а він їй — на любов і вірність. Неоднозначним було також трактування обов’язку статевих стосунків між подружжям, зокрема у тій частині закону, яка стверджувала, що «кожен подруг має право до сексуальної спільності з другим подругом, тому примус жінки (курсив мій — І. Ч.) до тілесних відносин через чоловіка (мужа) не можна вважати за зґвалтування». Загалом, за нормами австрійського законодавства правова дієздатність заміжніх жінок порівняно з неодруженими, вдовами чи розлученими була чи не найбільше обмеженою.

На практиці зазвичай залишалося місце для різних варіантів втілення законодавчих норм, залежно від індивідуальних характеристик подружжя, ініціативності чи сили характеру кожного. Матеріали родинної кореспонденції і спогадів яскраво ілюструють це, унаочнюючи різні конфігурації сімейних стосунків, у тому числі і такі, де в ролі «голови дому» опинялися зовсім не чоловіки. Кирило Трильовський, згадуючи стосунки своїх батьків, писав, що в суперечках, які траплялися, завжди «мусів уступати батько». Для цього він мав свій спосіб: танцював гопака, приспівуючи українську коломийку: «Ой, мужу мій, мужу, вчини мою волю та потанцюй гопака передо мною! — А мій мужище взявся за бочище: Гоп, гоп! Жінко моя, нехай буде воля твоя». При цьому в розпалі суперечки мати не забувала згадати про куферек (з пол. kuferek — скриня) як єдине майно батька до їхнього одруження, очевидно, натякаючи на вагомість власного матеріального внеску на початку їх спільного життя.

Приводом до можливої зміни гендерних ролей у подружжі на практиці часто ставали цілком прагматичні причини: краще матеріальне становище родичів дружини, їх вищий соціальний статус, вартість жінчиного посагу та навіть наявність кращої освіти, що також було можливим, попри труднощі її здобуття для жінок. У родинному листуванні Євгенії Барвінської з родичами Любовичами господарсько-фінансовий бік її подружнього життя був наскрізною темою. Цікаво, що на початках її заміжжя з Олександром Барвінським (українським політиком, послом до Галицького сейму і парламенту у Відні), для якого цей шлюб став другим, матеріальні внески родичів Євгенії в господарство новоствореної сім’ї були досить регулярними. Таке відання сімейним господарством могло перетворювати дім на особливий жіночий простір, втручатися в порядок якого чоловіки часто і не хотіли.

_{Сім’я Барвінських. Львів, фото початку XX ст. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника}

Якими були можливості жінок у позасімейному публічному житті? «Природа речей», якою найчастіше пояснювали тогочасне обмеження прав жінок, означала для них зокрема: неможливість (з поодинокими винятками) бути опікункою (§§ 192, 198, 211), кураторкою (§ 281), свідком (§§ 591, 597, 624). У сенсі правової недієздатності жінок порівнювали з неповносправними та дітьми. Певні обмеження на жінок накладали і в судочинстві. Вони, головно, стосувалися одружених жінок, чиї права в суді мали представляти чоловіки (§ 1034).

Ченці, люди молодші 18 років, жінки, безумні, сліпі, глухі або німі, а також ті, що не розуміють мови покійника, не можуть бути свідками при заповітах.

§ 591 Цивільного кодексу Австро-Угорщини