Українські жінки у горнилі модернізації

У селянському середовищі дієвість офіційного (кодифікованого) законодавства була відносною: до суду справа доходила лише у виняткових випадках, тоді як більшість питань цивільно-правового характеру, що поставали в селянській сім’ї (щодо власності, успадкування, одруження, розлучення, опікунства тощо), вирішували в межах властивого для цієї місцевості звичаєвого права. В умовах бездержавності українців чинне законодавство часто не враховувало різних етнічних особливостей традиційного господарювання, землеволодіння і землекористування, народної правосвідомості та ментальності. Через це кодифіковане право селяни часто ігнорували, а спірні питання переважно врегульовували за нормами звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усталених традицією правилах та регламентах майнових і сімейних відносин. Звичаєве право було міцно закорінене у народний світогляд із властивими йому уявленнями про чоловіка, жінку, їхні права і обов’язки та відносини між ними.

Ставлення до одруження та обрання партнера

У традиційній українській культурі одруження вважали необхідною передумовою успішності жінки. Лише заміжня жінка могла повноцінно реалізувати своє життєве покликання, виконуючи ролі дружини, господині та матері, щоб досягти визнання як соціально повноцінна особа. Статус молодиці в традиційній українській культурі був, з одного боку, обов’язковим для кожної жінки, з іншого — престижним, оскільки відкривав доступ до широкого спектра прав і повноважень у сімейній, громадській та звичаєво-обрядовій царинах.

Безшлюбність, натомість, розглядали в народі як соціальну аномалію: до старої діви зазвичай ставилися упереджено, з осудом чи співчуттям, її вважали соціально неповноцінною особою. Такий невизначений статус відтворено у приказках: «Перестояна трава — ні сіно, ні солома, а стара дівка — ні жінка, ні вдова», «Стара дівка, дірявий кожух — то один дух». Оскільки в традиційній українській культурі статус жінки визначався через її стосунок до чоловіка, то за його відсутності жінка випадала зі звичайних соціальних мереж, стаючи певною маргіналкою: її майнові права були обмежені, для неї були повністю чи частково недоступні інші соціальні та ритуальні жіночі ролі. Така сумна перспектива, вочевидь, формувала серед дівчат переконання у тому, що слід неодмінно вийти заміж: «Хоч за старця, аби не остаться», «Хоч за лапоть, аби не плакать», «Нехай вже і патик, аби був у мене чоловік». Чи не тому, як помітив свого часу Микола Костомаров (1818–1885), старих дів «у сільському побуті стрічається рідко, бо в цьому побуті майже всі поєднуються шлюбом замолоду».

У другій половині XIX ст. за кількістю шлюбів українські землі випереджували інші регіони Російської імперії і багато країн Європи, до того ж у селах шлюбність була значно вищою, аніж у містах. Середній шлюбний вік для українських дівчат становив 16–18 років, а для хлопців — 18–20 років, що було зумовлено і господарськими міркуваннями, і турботою батьків про мораль своїх дітей. Назагал батьки прагнули якнайшвидше видати дочку заміж, особливо коли в сім’ї було кілька дочок. При цьому дотримувалися принципу послідовності: насамперед віддавали старших дочок, потім — молодших.

Поширені звичаї ворожінь про заміжжя добре ілюструють, яким актуальним було це питання для дівчат. Найважливіші й наймасовіші ворожіння відбувалися на Катерини (7 грудня), на Андрія (13 грудня), а також у переддень Нового року — на Маланки (13 січня). Попри величезне розмаїття прийомів та способів, усі вони були спрямовані на з’ясування кількох визначальних для жіночої долі питань: терміну одруження; соціальних характеристик майбутнього чоловіка (вік, статус — парубок чи удівець, достаток, місце проживання, господарська вправність, риси вдачі тощо); успішності майбутнього подружжя (щасливе/ нещасливе, хто старшуватиме у сім’ї тощо). Прогнозування власної долі було особливо актуальним саме для дівчат, які не могли посутньо впливати на ситуацію: вирішальна роль при одруженні належала батькам, а ініціатива — нареченому. Ворожіння про одруження, що були характерною рисою саме дівочої субкультури, можна вважати ознакою пасивно-очікувальної позиції дівчини в ситуації шлюбного вибору.

_{Українські дівчата}