Українські жінки у горнилі модернізації

Женять сина рідко за його згодою, а більш усього без його згоди й відома. Батько куда захотів, туда й пішов у свати. Тоді поїхав батько на ярмарок, десь там ще хтось виїхав на ярмарок — випили, познакомились: «В тебе дочка, в мене син — давай посватаємось!»

(Полтавщина)

Загалом, молодь, незалежно від статі, мала небагато свободи у виборі подружжя. Про випадковість обрання пари свідчить і доволі відома практика почергового сватання, коли свати за один день могли обійти кілька потенційних наречених, сподіваючись дістати згоду бодай від однієї з них. Що вже казати про давній звичай «зговор малолітніх», який побутував серед українців іще наприкінці XVI ст. та міг вплинути на шлюбні уявлення українців у пізніші часи. Згідно з цим звичаєм, батьки укладали шлюбну угоду для власних неповнолітніх дітей, у якій заздалегідь визначали час весілля, розмір посагу молодої і віна з боку молодого; порушення такого контракту передбачало серйозні матеріальні компенсації. У такому контексті і хлопці, і дівчата були пасивними об’єктами шлюбної угоди.

Чинники популярності дівчини в молодіжному середовищі (врода, весела вдача, вміння співати, танцювати тощо) втрачали актуальність при створенні сім’ї. Підшукуючи гідну пару, зважали передусім на добрий родовід і статки родини (з огляду на розмір майбутнього посагу — перш за все наявність землі та худоби). Дівчата із заможних родин швидше виходили заміж, аніж їхні бідніші однолітки; навіть обділені вродою і здоров’ям багаті наречені могли розраховувати на добру партію, бо, як казали на Волині: «Морги варги покривают» (тобто розміри земельного наділу важливіші за потворність), а на Бойківщині вважали: «Великі воли гнилу корову повезут» — і співали у пісні:

Котра гора крем’яниста — тота лупається,
Котра дівка поле має — тота віддається.

Оскільки першорядними функціями жінки в подружжі були господарські та материнські обов’язки, то надзвичайно важливе значення для успішного сімейного життя мали здоров’я дівчини та вміння хазяйнувати.

— Чи то, тату, тую брати, що воли-корови,
Чи то, тату, тую брати, що чорнії брови?
— Не питайся, мій синочку, чи вона багачка,
Тільки ходи, людей питай, яка з неї швачка.
Не питайся, мій синочку, чи головка гладка,
Тільки ходи, людей питай, чи метена хатка.
Не питайся, мій синочку, брівок на шнурочку,
Тільки ходи, людей питай, чи спряде сорочку.
Не питайся, мій синочку, яка там на вроду,
Тільки ходи, людей питай, чи чесного роду.
— Порадь мені, мати, котру дівку брати?
Ой чи тую, мати, брати, що біленько ходить?
— Гляди, сину, людей питай, чи ділечко робить.
— Ой чи тую, мати, брати, що намисто густо?
— Гляди, сину, людей питай, чи в скрині не пусто.
— Ой чи тую, мати, брати, що головка гладка?
— Гляди, сину, людей питай, чи метена хатка.
— Ой чи тую, мати, брати, що чорненько ходить?
Сам я бачу, люди кажуть, що ділечко робить.
(Народна пісня)

Уподобання батьків та дітей не завжди збігалися: перші керувались головно господарськими міркуваннями, другі — особистими симпатіями. Відтак можливими були кілька варіантів розвитку подій. У першому типовому випадку батьки переконуючи чи силоміць спонукали сина або дочку погодитись із їхнім вибором. Український фольклор рясніє ліричними піснями, де закохані благають батьків прислухатися до їхнього бажання побратися: «Ой ви, батьки з матерями, на те уважайте / Ой як дасть Бог дітям пару, то не розлучайте…» Дівчата з Полтавської та Чернігівської областей навіть мали право звертатися до суду за дозволом на одруження, якщо батьки забороняли їм укласти шлюб зі своїм обранцем.