Читаем Unknown полностью

Поверталися поконані. Поранені, на покривавлених, покритих піною конях, що ледь волочилися, спотикалися, яких вели за узди товариші і почтові. Наближалися солдати, покриті болотом та кров'ю з ран, в порваних жупицях і райтроках115, в погнутих облаштунках, порубаних кольчугах.

- Хмельницький іде! – крикнув драгунам, що стояли у брамі, Станіслав Гурський, поручник панцерної хоругви, що тримався за розрубану голову, перев'язану закривавленою корпією116. - Орда! Побили нас! Будіть гетьмана!

Труба заграла тривогу, і табір заповнився хрестом зброї, кінським іржанням, говором та окриками. Від вуст до вуст, від намету до намету, від воза до воза котилося одне страшне слово:

- Козаки!

Спішно накинувши вас і рай трок, Пшиємський верхи скочив до брами табору. Дуже скоро з'явився і Собеський, під'їхали Одживольський, Корицький, Незабітовський та решта старшини. За ними з табору вискакували товариші і почтові з хоругви, і дуже скоро ціла юрба жовнірів звбралася на лугах перед табором.

- Що діється? – викрикнув Пшиємський.- Де Хмельницький? Де татари?

- Нас окружили! – простогнав Гурський. На його пов'язці з'явилися нові плями крові. – Орда Карачи-бея перейшла Буг під Четвертинівкою!

- Як це так? Ми ж добули переправу під Ладижином! Богун побитий. Так він відступив? Не може того бути!

- То була хитрість! Богунова хитрість! Коли ми козаків забавляли, решта кошу разом з ордою перейшла броди перед Четвертинівкою і Сорокою! Горе нам!

Всі підняли голови, чуючи тупіт тяжких рейтарських фризів, шум бунчука з кінського волосся та лопотання коронного прапора. Це наближався Калиновський в оточенні рейтарів з полку Богуслава Радзивілла.

- Ваша милість, пане гетьмане, - сказав Пшиємський. – Козаки переправилися через Буг вище табору!

Калиновський зблід. Він осадив коня перед раненим Гурським, якого підтримували закривавлені товариші, і штовхнув його булавою в плече.

- Під суд підеш, пане поручнику, за те що розсіваєш замет! За те, що підбурюєш до бунту! – процідив він крізь зуби. – Повертайтеся до хоругви і готуйтеся до бою!

- В таборі ми не утримаємося, - відізвався Пшиємський. – У нас замало війська, щоб обставити вали. Відійди к кіннотою, милостивий пане гетьмане! Збережи для Речі Посполитої коронне лицарство. Я залишусь з піхотою в редутах і прийму на себе напір неприятеля. За цей час ти вспієш зібрати решту хоругви та прийти мені на допомогу.

Між старшиною пішло бурмотіння.

- Його милість пан генерал має рацію, - промовив сивий Ян Одживольський. – Оборона в таборі – це поразка. Відхід порятує гусарію та панцерні хоругви. А коли прийде допомога та війська з Каменця, ми повернемося, щоб спробувати щастя з Хмельницьким!

Калиновський поглянув на офіцерів, пересунув очі від одного спаленого сонцем, позначеного шрамами обличчя до другого. В них він вичитав поразку.

- Ми залишаємося в таборі і приймемо битву! До хоругви! – рявкнув Калиновський.

Ніхто не порушився.

- Дантеееез! – крикнув гетьман. – Дантееез!

- Його при нас немає, милостивий пане!

- Спровадьте його! – скрикнув Калиновський. – І негайно!

 

 

Ким був пан Смерть? Яке обличчя скривав чоловік, в ім'я якого Дантез повинен був послати на смерть тисячі людей? І чому він бажав довести події до такого страшного кінця?

Француз пив у власному наметі, оточений стражами. Він сам доливав собі вина і постійно роздумував над своєю невеселою долею. Він сам собі ставив питання, чи був Смерть магнатом, одним з окраїнних крулев'ят, чи теж дворян з оточення Яна Казимира? Якщо під маскою прятався політичний статист, тоді Дантез від біди міг би заложити, що це був хтось з сенаторів Речі Посполитої. Хоча сумніви у нього й були. Чорти б їх взяли, ну який каштелян чи воєвода наважився б на такий чин? Януш Радзивілл, польний гетьман литовський, який зірвав останній сейм? Чи може його родич, литовський кравчий Богуслав, полком якого командував Дантез? А може хтось з Лянцкоронських? Ба, а може сам під канцлер Радзейовський, осуджений в січн. На вічну баніцію за напад на палац Казановських, здійснений в присутності короля. Якби жив старий канцлер Оссоліньський, француз підозрював би його. Але ж Оссолінський давно вже віддав Богові душу, також, як і його присяглий ворог, Єремія Вишневецький.

Та під три чорти! Раз вже то був не Ярема, хто тоді? Не доброзичливий же брацлавський воєвода Кисіль, не гетьман Калиновський!

Але ж який польський магнат носив на шиї золоту коллану117 з зображенням баранця? Баранця?... Дантез схопився за голову. Він чув, що знаходиться за крок від викриття великої таємниці. Він знав, що Смерть поповнив помилку, залишаючи в своїм костюмі цей багатий ланцюг, бо - Бертран був у тому впевнений – такої коштовної та рідкої прикраси на шиї не носив би звичайний магнат чи звиклий власник декількох сіл.

- Ваша милість! Ваша милість…

Дантез був п'яний, тому не відразу зорієнтувався, що йому світить. До намету вскочив вахмістр і залишені на сторожі рейтари. Всі з оголеними палашами, витягнутими пістолями.

- Ваша милість! Що чинити?! В таборі бунт!

- Що?!

Перейти на страницу:

Похожие книги

В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза