Читаем Unknown полностью

Гетьман підняв голову. Драгуни, які пильнували за квартирами, кудись завіялися. На сторожі стояв лише один жовнір. Тим часом, десь в голові Калиновського народився шепіт. І він був все більш голосний, все більш настирний. Гетьман усміхнувся, пізнаючи голос Альтемберга. Він піднявся і підійшов до драгуна.

- Вина, - прохрипів він. – Вина принеси.

- Ваша милість, не маю я наказів…

Одним рухом Калиновський вирвав у нього кинджал з піхов, після чого вдарив клинком просто в серце. Драгун рвонувся, захарчав, але рука гетьмана притримала його на місці. Калиновський випустив безвладне тіло охоронця, дозволив, щоб той впав на землю, а потім вийшов з намету. Весь табір був оповитий димом та пороховими парами від пострілів. З наметів та з лазарету доносилися стогони поранених. По проходах мчали драгуна на конях, до редутів везли вози та ящики з порохом та ядрами і кулями.

- Кінець, - прошепотів гетьман.

Він обминав поранених, намети та вози, прокрадався вуличками табору ніби дух - блідий, тремтячий від ненависті, дивлячись на усіх страшними, гарячечними очами.

Затримався він там, де помітив укладені стерти сухого сіна… А поряд відкриті, ніким не пильновані вози та ящики з амуніцією, наповнені барилками з порохом.

Калиновський зайшовся страшним, гаркітливим сміхом. А потім взяв до рук ще тліючу мазницю зі смолою.

- В пекло, - прошепотів він. – Час іти до пекла, пане Пшиємський!

Немов би вдарив грім, коли зі страшним гуком та блиском вибухнули вози з порохом та гранатами. Величезний сніп вогню стрелив високо догори, затремтів, опав, і тоді вітер поніс над табором снопи іскор та пломені. Дуже швидко зайнялися вогнем коляски, намети та дерев'яні блокгаузи. Величезна вогняна стіна знеслася поміж редутами та люнетами, заповненими німецькою піхотою та становиськами кавалерії; якби-то розідрала навпіл польську армію. В таборі почався замет, піднявся крик, з вогню випадали ошалілі коні, що тягнули вози у вогні, вибігали, не дивлячись куди, попечені люди, що кричали на весь голос.

Захеканий, поранений, покритий кров'ю та потом Богун зупинився. Усміх тріумфу викривив його обличчя.

- Ось вам знак від Бога! Ось вам надія на перемогу! Браття! На табір! Бий ляхів!

 

 

Пшиємський завмер, побачивши, що скоїлося в таборі. Стоячи на валу редуту, він дивився на палаючий табір, на втікаючих челядинів, на вибухаючи вози з порохом, на палаючі намети, стерти сіна та соломи. Язики пломенів відрізали їх від кавалерії Собеського та Одживольського, наближалися все ближче, вже облизували краї редутів. Поміж німецькими та шотландськими піхотинцями спочатку народився шерех, а потім і панічні крики.

Козаки йшли на них з усіх сторін. Підтягалися від ярів, з'являлися з лісів. Вони котилися наперед немов хвиля, яка власною величиною повинна була залити укріплення, шанці та остроги.

- Стояти!!!!! – віддав наказ Пшиємський. – До гармат!!!

Пушкарі та гнітові під командою Кшиштофа Гродзицького кинулися до гармат, швидко і справно підкотили їх на артилерійські лави, запалили гніти, факели та мазниці. Пшиємський вільно підійшов до найбільшої з гармат. Сорокавосьмифунтова кулеврина, Дракон, відлита в дзвонили-варній майстерні Людвіка Тима, прикрашена знаками Орла та Погоні, вже чекала на нього. Генерал взяв від пушкаря гнітовник, ніжно похлопав бронзовий ствол пушки. Оглянувся на своїх людей.

- Готуй зброю!

Німецькі та шотландські загони вийшли на вали з зарядженими мушкетами та аркебузами. Як один, жовніри встановили стволи на підставках-форкетах. З глухим тріском вони опустили курки на полиці, негайно сунули туди ж гніти.

Козаки вже вийшли на похилість, що вела до польських позицій, а потім пустилися бігом. Від рядів запорізької піхоти, що наближалися до поляків, надійшов крик, рик перемоги, що виходив з тисяч горлянок.

Пшиємський приклав гніт до запалу. Дракон рикнув вогнем, застогнав бронзовим басом та рвонувся до заду від віддачі. Вогниста куля залетіла в ряди запорізької піхоти, розриваючи людей на шматки, вбиваючи, розсіваючи навкруги криваві шматки плоті. Куля зрикошетувала від камінної підкладки, промчала над головами наступаючих та зрізала держак запорізької малинової хоругви з архангелом.

Гармати рикнули вогнем як один муж. Ядра вдарили в збиту масу черні, роблячи в ній вирви, викидаючи наверх мертві тіла, збризкуючи кров'ю землю та свити молодців. Але козаків все це не затримало. Вони побігли до шанців зі стуком тисяч стоп, давлячись криком та диким виттям. А коли вони вже вийшли на останній відрізок рівнини, їм в очі глянули тисячі чорних мушкетних стволів.

- Feuer! – прозвучала команда.

Мушкети та аркебузи загриміли рівним залпом. Блиск вогню пролетів вздовж стиснутої лінії німецької та шотландської піхоти. Свинець проорав запорізькі ряди; полки затрималися на мить на бігу, коли сотні, тисячі тіл в одну мить звалилися на землю.

Але ж козаки відповіли гідно. Вони вистрелили двічі, крізь порохові дими та опари. А потім бігом кинулися до валів. В одну мить сотні драбин впали на них з розмахом, і тисячі молодців почали дертися на корону шанців.

Перейти на страницу:

Похожие книги

В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза