Unknown

Едварда переказала через гінця, що чула про моє нещастя й пропонує мені від імені батька кімнату в Сірілунні. Невже Едварда співчуває? Невже Едварда великодушна? Я не переказав їй через гінця ніякої відповіді. Хвалити Бога, я вже мав притулок і відчув якусь горду радість від того, що відповів мовчанням на Едвардину пропозицію. Я стрів їх з бароном на дорозі, вони йшли під руку, я подивився їм обом у вічі й мимохідь вклонився. Вона зупинилась і спитала:

- Ви не хочете в нас жити, пане лейтенанте?

- Я вже облаштував своє нове житло,- відповів я й собі зупинився.

Вона дивилась на мене, груди її важко дихали.

- Та й у нас вам ніхто не завдав би лиха,- мовила вона.

У моєму серці ворухнулась вдячність, але я не мав змоги щось сказати.

Барон помаленьку відійшов.

- Мабуть, ви більше не хочете мене бачити?- питає вона.

- Дякую вам, панно Едвардо, за те, що ви запропонували мені у себе вдома притулок, як згоріла моя хатина,- сказав я.- Це було дуже великодушно, тим паче, що ви навряд чи мали на це згоду свого батька.- Я стояв перед нею простоволосий і дякував їй за пропозицію.

- Боже милий, Ґлане, ви більше не хочете мене бачити!- раптом мовила вона.

Барон погукав її.

- Вас кличе барон,- сказав я і знов з кашкетом у руках низько їй вклонився.

І я подався в гори до своєї міни. Тепер мене вже ніщо, ніщо не могло роздратувати. Я зустрів Еву.

- От бачиш!- гукаю я.- Добродій Мак не спроможний мене прогнати. Він спалив мою хатину, а в мене тепер є друга…

Ева несе щітку та відро смоли.

- А це що, Ево?

На причалі під скелею добродій Мак перевернув човна й загадав Еві його посмолити. Він стежив за кожним її кроком, вона мусила слухатись.

- А чого саме при березі? Чого не на пристані?

- Добродій Мак так звелів…

- Ево, Ево, голубонько, з тебе зробили рабиню, а ти й не нарікаєш Леле, ти знов усміхаєшся і в твоїй усмішці вирує життя, хоч ти й рабиня.

Коли я прийшов до своєї міни, мене чекала несподіванка. Я помітив, що тут хтось був і, роздивившись жорству, впізнав сліди довгих гостроносих черевиків добродія Мака. “Чого він тут нишпорить і що винюхує?” - подумав я і роззирнувся. Ніде нікогісінько. Я геть нічого не запідозрив.

І я заходився гатити по своєму свердлу, сном-духом не знаючи, що чиню божевілля.

ХХХІІ

Прибув поштовий пароплав, він доставив мій мундир і мав забрати звідси барона та всі його сундуки, повні мушель і всіляких водоростей. Тепер його завантажують на пристані бочками з оселедцями та риб’ячим жиром, а надвечір він рушить у дорогу.

Я беру рушницю й набиваю в обидві цівки вдосталь пороху. Зробивши це, киваю сам собі головою. Я йду в гори і набиваю порохом ще й свою міну, так само кивнувши головою. Ось і готово. Я ліг чекати.

Я чекав довго. Увесь час з пароплава до мене долинав брязкіт коловорота, що підіймав і опускав вантажі. Вже западали сутінки. Зрештою пароплав подає свисток, усе повантажено, він відчалює. Тепер я маю почекати кілька хвилин. Місяць ще не зійшов і я, мов божевільний, впиваюсь очима у вечірні сутінки.

Як тільки з-за острівця виткнувся ніс пароплава, я запалив гніт і хутко відскочив у бік. Збігає хвилина. Зненацька лунає вибух, стовп кам’яних уламків злітає вгору, гора здригається, і скеля з гуркотом скочується в морську безодню. Всюди у верхогір’ї йде луна. Я хапаю рушницю й випалюю з однієї цівки,- луна відповідає хтозна скільки разів. Ще за мить я стріляю з другої цівки; повітря затремтіло від мого салюту, а луна рознесла те гуркотіння по цілому світові. Здавалось, наче то всі гори змовились на повен голос закричати в честь пароплава, що відпливав. Минає трохи часу, у повітрі стає тихо, у верхогір’ї мовчить луна і земля знов нишкне. Пароплав зникає в напівтемряві.

Мене проймає дрож від якоїсь дивної напруги, я беру свої свердла й рушницю під пахву і спускаюсь донизу, а мої коліна підгинаються. Я пішов найкоротшою дорогою, не одриваючи очей від рештків куряви, що лишив по собі мій вибух. Езоп усю дорогу трусить головою і чхає, бо в повітрі пахне горілим.

Спустившись на причал, я побачив таке видовище, від якого просто похолов: там лежав човен, геть розчавлений уламком скелі, що звалився на нього, й Ева, біля нього лежала Ева - розтрощена, скалічена, з пошматованим боком та животом, аж не можна було впізнати. Ева померла відразу.

ХХХІІІ

Що це я маю писати? Протягом багатьох днів я жодного разу не вистрілив з рушниці, мені не було чого їсти, та я й не їв, а сидів сидьма у своїй повітці. Еву повезли до церкви на білому човні добродія Мака. Я берегом дістався до її могили.

Ева померла. Пригадуєш її дівочу голівку з косами, як у черниці? Вона приходила тихо, як мишка, клала свою ношу додолу й усміхалась. Чи бачив ти, як у тій усмішці грало життя? Цить, Езопе, мені в пам’яті зринає одна дивна казка: вона з’явилась чотири покоління тому, за часів Іселіни, коли Стамер був священиком.