Читаем Unknown полностью

Якось уночі випав сніг і в моїй хатині стало холодно. Там був коминок, де я варив їсти, але дрова горіли погано і страшенно тягло від стін, хоч я й позатикав їх так старанно, як тільки міг. Осінь минула й дні покоротшали. Одначе перший сніг від сонця розтав, і земля знов лежала гола. Та ночі були морозні й вода зашерхла. Посохла вся трава й поховались усі комахи.

Люди якось загадково притихли, вони були задумані й мовчазні, їхні очі дожидали зими. З тих місць, де в’ялили рибу, вже не чулися ніякі крики, на пристані панував спокій, усе лаштувалося до зустрічі вічної ночі північного сяйва, коли сонце лягало спати в море. Глухо-глухо хлюпотіли на якомусь самотньому човні весла.

Човном пливла дівчина.

- Де ти була, любонько?

- Ніде.

- Ніде? Овва, я тебе впізнав, я бачив тебе влітку.

Вона причалила до берега, вийшла з човна й прив’язала його.

- Ти була пастушкою і підв’язувала панчоху, я стрів тебе якось уночі.

Легкий рум’янець займається на її щоках, і вона збентежено сміється.

- Моє гірське дівчаточко, зайди до мене в хатину, дай-но я на тебе подивлюсь. А звати тебе Генрієта.

Та вона мовчки проходить мимо. Вона вся в сповитку осені й зими, її почуття заснули.

Сонце вже впірнуло в море.

ХХХVІ

І ось я вперше вирядився в свій мундир і подався в Сірілунн. Моє серце мало не вискакувало із грудей.

Я пригадав усе, що сталось від того першого дня, коли Едварда підбігла до мене й при всіх обняла, а потім упродовж кількох місяців жбурлялася мною туди-сюди й довела мене до кривої голови. Чи сам я винен? Так, моя зірка збила мене з дороги. Я думав: як вона зловтішатиметься, коли сьогодні я стану перед нею навколішки й виповім їй таємницю свого серця! Вона запросить мене сісти й звелить принести вина, а тієї миті, як піднесе келиха до вуст, щоб випити, то скаже: “Пане лейтенанте, дякую вам за той час, що ми провели разом, я ніколи цього не забуду!” Та як тільки я зрадію і в мені зажевріє надія, вона вдасть, ніби п’є і відставить келиха не пригубивши. І не приховуватиме від мене, що тільки вдає, ніби п’є, їй хочеться, щоб саме це я й помітив. Отака вона є.

Гаразд, незабаром усьому буде край!

І, йдучи дорогою вниз, я думав далі: мій мундир її вразить, нашивки на ньому нові й красиві. Шабля дзвенітиме, торкаючись підлоги. В мені розлилась якась нервова радість і я прошептав сам до себе: “Хтозна, що ще може статися!” Я підняв голову й махнув рукою. Годі принижуватись! Треба знати свою гідність! Хай там що, а я більше не йтиму на зближення. Вибачте, красунечко, що я вас не сватаю…

Добродій Мак зустрів мене на подвір’ї, його очі ще дужче позападали, а сам він ще більше подався.

- Вже їдете? О, так. Мабуть, останнім часом вам тут не вельми затишно, еге ж? Згоріла ваша хатина.- І добродій Мак усміхнувся.

Раптом мені здалося, що я бачу перед собою наймудрішу на цілий світ людину.

- Заходьте, пане лейтенанте, Едварда вдома. Тим часом бувайте. Може, побачимось до відходу пароплава на пристані.

І він пішов, похнюпивши голову, щось міркуючи та насвистуючи.

Едварда сиділа у вітальні й читала. Коли я зайшов, вона кинула здивований погляд на мій мундир, зиркнувши на мене скоса, мов пташка, й навіть почервоніла і розкрила рот.

- Я прийшов попрощатись,- врешті мовив я.

Вона враз підвелась, і я побачив, що мої слова таки справили на неї враження.

- Ґлане, ви їдете?

- Як тільки прибуде пароплав.

Я хапаю її за руку, за обидві руки, мене поймає якийсь безглуздий захват і я, скрикнувши: “Едвардо!” - припадаю до неї очима.

Тієї ж миті вона стає холодна, мов крига, й показує свій норов. Все в ній повстало проти мене, вона випросталась. Я стояв перед нею, як жебрак, випустивши її руки і давши відійти. Пригадую, що після цього я стояв і безтямно казав одне й те ж: “Едвардо! Едвардо!” - безліч разів, ні про що не думаючи, аж поки вона спитала: “Ну? То що ви хотіли мені сказати?” Я нічого не міг їй пояснити.

- Ти ба, ви вже їдете!- сказала вона.- Хто ж приїде сюди на той рік?

- Хтось приїде,- відповів я.- Хатину, мабуть, відбудують.

Мовчимо. Вона вже взялася за свою книжку.

- Шкода, що батька немає вдома,- мовила вона.- Та я перекажу йому ваше вітання.

На це я нічого не сказав. Підійшов до неї, ще раз узяв її за руку й мовив:

- То прощайте, Едвардо.

- Прощайте,- відповіла вона.

Я відчинив двері, вдавши, що пішов. А вона вже сиділа з книжкою в руках і читала, таки справді читала, перегортаючи сторінки. Нічим, геть нічим не зворушило її моє прощання!

Я кашлянув.

Вона обернулась і здивовано сказала:

- Ви ще тут? Мені здалося, що ви пішли.

Тільки Богові то відомо, але яке ж велике було її здивування! Вона мимохідь його перебільшила. “Напевно, весь час знала, що я стояв у неї за спиною”,- майнуло в мене в голові.

- То я піду,- сказав я.

Тоді вона підвелась і підійшла до мене.

- Мені дуже хотілося б мати щось на згадку про вас, коли ви поїдете,- мовила вона.- Я збираюсь дещо у вас просити, та, мабуть, це забагато. Ви подарували б мені Езопа?

Не довго думавши, я відповів:

- Так.

- То, може, приведете його завтра?- спитала вона.

Я пішов.

Я кинув погляд на вікно. Там не було нікого.

Тепер усьому край…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука
1984. Скотный двор
1984. Скотный двор

Роман «1984» об опасности тоталитаризма стал одной из самых известных антиутопий XX века, которая стоит в одном ряду с «Мы» Замятина, «О дивный новый мир» Хаксли и «451° по Фаренгейту» Брэдбери.Что будет, если в правящих кругах распространятся идеи фашизма и диктатуры? Каким станет общественный уклад, если власть потребует неуклонного подчинения? К какой катастрофе приведет подобный режим?Повесть-притча «Скотный двор» полна острого сарказма и политической сатиры. Обитатели фермы олицетворяют самые ужасные людские пороки, а сама ферма становится символом тоталитарного общества. Как будут существовать в таком обществе его обитатели – животные, которых поведут на бойню?

Джордж Оруэлл

Классический детектив / Классическая проза / Прочее / Социально-психологическая фантастика / Классическая литература