Untitled.FR11

— Барин! Чи той ... Ай, Боже мій, как чесний чела-век, я зароблю тут у городі больше, как п’ятсот. Так ето ж нада два дні. А тепер овес скільки стоїть? Ну?

Тут панна засміялася грудним, наядиним, невимовно-жіночим сміхом.

— Я так і знала! Зараз же овес. Усі вони зараз же овес!

— Ну, а как же баришня?! Коні ж тоже хочуть кушать? Нє?

Доктор Верходуб поклав руку на сидіння біля самого Юдка.

— Ну, добре. Це з розрішенням. А як без розрішення, то скільки?

Юдко засоромивсь, як дівчина, якій прилюдно роблять тайнобажану, але сороміцьку й небезпечну пропозицію.

— Ай, барин, що ви говорите!

— Ну-ну, чого там! Скільки?

Юдко зітхнув і помалу покрутив головою, немов прощаючись із неможливою мрією.

— Нє, барин, без розрішення ніяк не можу!

Але доктор, не чуючи, строго, значно подививсь Юд-кові в очі й тихо буркнув:

— Тисячу візьмете?

Юдко скоса мовчки зиркнув на доктора, на панну, потім озирнувся навкруги й почав злазити з брички. Доктор швидко перезирнувся з дамою. І за те, що вона йому відповіла змовницьким поглядом, що між ними простяг-лося щось тільки їхнє, доктор готов був дати Юдкові всі свої, сховані у бляшаній коробочці п’ять тисяч та ще й благословити його.

Але раптом з-за рогу вулиці з грюкотом, гуком, криком, дребежчанням вилетів «файтон», на якому сиділо двоє червоноармійців з рушницями в руках. Звичайні собі постаті, яких так багато бачив Юдко, яких сам не раз возив. Одначе, побачивши їх, він швиденько виліз знову на бричку й затріпав на всі боки голівкою, злякано, рішуче, струшуючи з неї всяку спокусу.

— Нє, нє, нє! Я без розрішення не можу! Ето нє! Вчора споймали одного звощика з пасажирами і всіх розстріляли. А коні забрали в красну армію. Нє, барин, ето нє!

— Гм! Ну, добре. Розрішення буде.

* * *

Доктор Верходуб, ідучи, навіть не дивувався з себе, а тільки десь там усередині посміхався: коли збожеволіли мільйони людей, чому б до них не прилучитися ще одній? Та чим він, зрештою, ризикував? Яка б несамовита влада не була, не розстріляє ж вона за те, що люди прохатимуть у неї дозволу бути розстріляними трохи далі. А Наяда ж (не хто-небудь, а Наяда!) не щодня ходить по місті в капелюсі з пером. І хто знає, що має значити ця зустріч, ця неподібна подібність до тої, яка наклала тавро на все життя в його душі? За таких містично-фантастичних часів хіба не може статися найнеможливішої фантастики? А раптом життя, фатум, доля, Бог, дає йому востаннє найкращий цвіт життя, останній, осінній цвіт? Бо чого ж так бездумно, так фатально, так ослаблено солодко йде він за цією чудною жінкою і хвилюється так, як бувало це тільки за першого цвітіння?

А чудна жінка йшла собі у свойому суто-буржуйсько-му капелюсі з провокаційним пером, помахувала торбинкою і спокійнісінько поглядала навкруги, як на проході десь у пристойно-буржуазному парку з поліцаями, сторожами, з усім твердо усталеним життям. На неї подивлялися з непорозумінням, з острахом, з жалем, з посмішками, а жінки ... а жінки навіть у такий час — із заздрістю. Жива жінка заздрить навіть мертвій, аби гарній, і готова помінятися з нею станом.

Наяда зупинилась перед аптекою.

От, чудесно, — їй треба дещо купити. — Доктор почекає?

Вона спитала так, як питають прислугу ввічливі пани, наказуючи ждати на себе. І це було цілком нормально, бо інакше хіба доктор пішов би брьохати по божевільних калюжах за нормальною жінкою?

В розбитому дзеркалі при дверях аптеки на доктора Верходуба глянуло лице апаша з точеним носом, гарними важкуватими очима й зарослою, брудною щетиною. Шкода, що не поголився, — надмірна пролетаризація часом невигідна. І шкода, що навусника викинув, не вуса, а якесь рябе пір’я стирчить. Тільки ніс молодчина, спасибі, не піддається!

А Наяда все щось купувала. Аптекар, — молоденький, прищуватий, з жовтим їжачком над вузеньким чолом ляшок, — з ніжністю загортав щось у папірець і рівночасно світився ввесь, як Юдко. А вона, з широкими клубами, з соковитою малиновою нижньою губою й гус-то-синім блиском очей, здавалось, от-от заграє зайчиками по стінах, як од двох дзеркальців.

— Ну, що, довгенько я була? Але ж у них нема нічого. Все розгромлено. Ну, куди тепер? Добувати дозвіл? Але ви серйозно хочете зі мною їхати?

І це вона запитала так, як питає хазяїн собаку, йдучи на полювання. Не розумом, не свідомістю, а чимсь одвічним і дужчим за розум і свідомість вона вже знала, вже чула, вже розуміла, що він піде за нею на всяке полювання, яке їй захочеться.

Доктор мовчки взяв у неї з рук пакуночок.

— Треба обміркувати справу. От якась каварня. Зайдемо? На вулиці трохи незручно.

Вогка, маленька каварня була майже порожня, — хто тепер, крім зовсім божевільних людей, схотів би за поси-діння в каварні стати до стєнки? В куточку за залізними столиками стиснено сиділо дві пари червоноармійців з кар-тонно-настобурченими дамами. За стійкою з застояним жахом в обличчях чекали «баришні».

В очах Наяди, тепер темних і глибоких од одбитого від стіни сонця, зажовтіли ніжні іскорки, а на носі лягла матова золотиста смужка.