Untitled.FR11

Жовтовусий і кирпатий одночасно засміялись. Кирпатий весело, голосно, виставивши всі зуби під двома дірочками задертого носа, а жовтовусий тільки зморщивши очі й розсунувши на обидва боки вуса, за якими де-не-де проглядали зуби.

— А як, стерви, всі ловко навчились говорити в одне! — добродушно сказав він до Кирпатого (і ця посмішка, м’якість, добродушність зразу зробили його простим, теплим, домашнім!).

— Е, маладці, знають прахтику!

Жовтовусий повернувся до доктора.

— Ну, панове «пролетарі», швидше виймайте гроші. І раджу вам не примушувати нас обшукувати. Чуєте?

І добродушности вже не було в його запалих, металічно-сірих оченятах.

— Такі пролетарські руки, як ваші, награбастали не одну сотню тисяч. Швидше кажу, нам нема часу патякати тут з вами!

Ага, от що мав значити огляд рук! Це для них і паш-порти, і мандати, і документи. Ще, якщо й до чого, на цій підставі можуть учинити бознащо. Виходив якийсь абсурд, з яким, одначе, не було ніякого способу боротьби.

Раптом панна Ольга знизала плечима.

— Товаришу, я вас запевняю, що ви глибоко помиляєтесь! Чуєте? Ми — ваші товариші. Ми — сільські вчителі, а не буржуї. Ми їдемо...

Жовтовусий раптом круто повернувся до панни Ольги.

— Якої семінарії?

Доктор почув, як тоскний холодок пробіг по грудях: панна Ольга мовчала, поширивши очі на салдата, неначе спіймана на брехні маленька дівчинка.

— Полтавської семінарії! — раптом голосно сказала вона, надумавши.

Жовтовусий знову посміхнувся (негарно, моторошно посміхнувся!).

— Он-як?! У Полтаві вже вчительську семінарію одкрили? Ну, годі розбалакувать. Я вам покажу семінарію! Звощику, рушай за нами. Товаришу Карпенко, ставай по правий бік, а ти, Степане, по лівий. І глядіть: як зроблять якийсь рух, щось будуть ховати, чи викидать, або довбатись у кишенях, моментально кулю в лоб!

І, повернувши темно-гнідого, слухняного коня, швидкою ступою поїхав уперед. А Кирпатий Степан та засмалений Карпенко зо своїми сонними очима й завеликою шинелею стали по обидва боки воза.

Дядько, ні разу не озирнувшись, хапливо, безладно зашарпав віжками й почав стьобати конят.

Фе, як виходило безглуздо, дурнувато! Забути про таку дурницю, не умовитись, якої семінарії. Розуміється, це дрібниця. Не може ж цей жовтовусий салдатюга розстріляти їх за те, що забула, якої семінарії. І руки теж. Розуміється, це теж дрібниця, але... Та нехай навіть і не робочі руки, так невже ж у їхній партії всі з мозолястими руками?!

Але тоскний холодок усе більше й більше розходився докторові по всьому тілі й страшенно хотілося закинути кашкета туди в верби. Ще погубить проклятий кашкет! Напевне вони зараз же від нього почнуть шукати, бо сал-дати самі раз-у-раз усе ховають у шапку.

Панна Ольга сиділа рівно, непорушно, але, видно, не через те, що так наказав жовтовусий. Доктор обережно просунув свою руку під її лікоть і притиснув його до себе. Хай вони почувають себе ближче, тісніше одне до одного. Коли є в ній тривога, то почує себе бадьоріше.

Панна Ольга злегка потисла ліктем його руку, — зрозуміла, голубка!

Кирпатий Степан уважно подивився на них.

— А то на віщо отам руками ворушитесь? Не чули, що сказано?

— Чули, товаришу, Але ж ми нічого проти того не робимо. Взяв небогу під руку, бо холодно. Що ж тут такого?

— Сказано не ворушиться, ну, й нема чого.

— А куди ви нас везете, товаришу?

— Куди привеземо, там і будете.

Він силкувався говорити, як жовтовусий, цей кирпатий хлопчина: суворо, твердо, невблаганно. Але говорив, бідолаха, як усякий молоденький салдат, якому дано наказ. «Сказано не ворушитись, ну, й нема чого».

— А вашого вищого начальника можна буде побачити?

Кирпатий одповів не зразу, — з арештованими взагалі «не полагається» балакати. Але не витримав і, ледве посміхнувшись, бовкнув:

— Уже бачили.

Ага, значить, жовтовусий таки, дійсно, був начальник. Поганенько.

— Єрємєєв! — раптом зо стриманою гордістю додав кирпатий.

Доктор не зрозумів.

— Хто Єрємєєв?

Степан хитнув головою вперед на жовтовусого.

Ага! Ну, та що?

— Це сам Єрємєєв.

♦Сам Єрємєєв!» Вже коли «сам», то справа стоїть іще гірше. Щось воно, очевидно, знамените серед них.

— Вибачайте, товаришу. Ми — люди сільські, всіх партійних товаришів добре не знаємо. А хто такий Єрємєєв?

Кирпатий, здається, образився: не знати, хто такий Єрємєєв!

— Той самий, що генерала Муракіна вбив! Знаєте тепер?

Ні, доктор не знав усе ж таки ні Муракіна, ні Єрємє-єва. Але поштиво поширив очі й серйозно здивувався:

— А-а, так це він самий?!

— Авже ж! Вісім літ простраждав чоловік на каторжних роботах. На ногах отакі шрами од кандалов!

І Степан показав три пальці, зложені в дощечку.

— Сам бачив. Ну, за те ж він тепер вашому братові, буржуям, і оддячує. Вчора отаких, як ви, шестеро на звощиках на тім самім місці спіймали й розстріляли. Сто тридцять тисяч дєнєг знайшли при їх. А вдєті були отак само, як ви, під бідняків.

Він цілком спокійно, як своїм добрим знайомим, розповідав це.

— Мабуть, вони без пропусків їхали?