Untitled.FR11

Доктор припав головою до соломи й затрусив нею. Все в ньому з жахливою огидою, зо звірячим, лютим, виючим протестом одсахувалось, одтріпувалось од смерти. Ні за що! Ні за що! Хай топчуть ногами, хай глузують, хай беруть у нього честь, сором, усе, хай тільки не відбирають можливости почувати це їхнє топтання, глузування, плювання, сдром, ганьбу, біль, муки. Ах, що там біль, муки, сором, честь, ганьба! Це ж — мізерні, мінливі, скороми-нущі частинки одного великого, вічно-єдиного й напрочуд гарного, що є на світі: життя. Нема життя й нема нічого: ні чести, ні сорому, ні чеснот, ні злочинств, ні радощів, ні болів, ні цієї милої, дорогої, найлюбішої, смердючої, загидженої соломи, нічого!

А ця не розуміла того. От вона лежала собі й уперто гострила свою ненависть. Вона розкладала вогонь жерті-вника, на який покладе й його, доктора, в ім’я своєї ненависти й чести. А спробуй сказати їй, що вона в ім’я вищої чести, в імя врятування життя другої людини, повинна піти й оддати свою честь, — що вона на те відповість?

О, ні, цього їй і натяком не можна казати. Бо вона догадається, спалахне, стрепенеться й тоді вже ні за що не допустить, щоб піти до Єрємєєва. Вона вистрибне наперед і знищить усяку можливість урятування. Так нехай же краще стрибає потім. Нехай боронить свою честь, а він боронитиме свою.

Єрємєєв мусить повірити, проклятий! Коли ж на те вже піде, то доктор зможе дати йому найвірніший доказ своєї щирости. О, він нічого не скаже йому про її наміри, — він не знає, хто вона, що вона, він тільки знає, що в неї в кишені є ножик і більше нічого. Поганенький собі ножичок, старий, тупий, але хто його зна, що в одчаю може навіть од ножичка статися.

А вона все ще не могла примоститися: совалась по соломі, крутилася з боку на бік, здається, сідала, потім знову лягала.

— Ви не спите, докторе?

Дійсно, ця дівчина мала його за якесь нечутливе опудало.

— Ні. А що?

— Я так. Вам не холодно?

— Ні.

— Тут страшенно дме. І, здається, миші бігають. Так, так, у грандотелі на тім боці, може, трошки тепліше й не бігають миші, але це є грандотель інший.

— Що ви мовчите, докторе?

— Що ж я маю говорити?

Вона знову сіла й довго вовтузилась у темноті, закутуючись, чи вмощуючись. Іноді щось шепотіла про себе, — очевидно, прокляття кацапові.

У сінях же було вже зовсім тихо, — полягали спати. За вікоццем невгамовно гасав вітер і тоскно шелестів соломою в розбитих шибках. Часом чиїсь важкі повільні кроки чулись за стіною, — то ходив вартовий попід вік-ном камери. Справді, бігали миші, дрібно-дрібно шелестячи соломою. З-під низу тягло вогким холодом.

Доктор скрутився бубликом і щільніше закутав ноги. Надха стала менша. Коти на плечах знову попустили кігті. Так, так, він не віддасть свого життя за примхи якоїсь дівчини. Не віддасть! Це тільки в мелодрамах на сцені таке дурне геройство ефектне, а тут, у цій конурі, в цьому жаху — тільки смішне.

— Вибачте, докторе. Мені дуже холодно. Я не знаю, що таке. Дозволите мені лягти ближче до вас?

— О, прошу.

Вона пересунулась до нього, ввесь час обмацуючи руками його ноги, спину, плечі. Доктор по цих руках почував, як вона вся трусилася, дрібно-дрібно, зовсім так, як трусило його. Коли б це знати, яка вона, то можна було б подумати, що й на неї діяла майбутня подорож «на той бік».

— Лягайте спиною до стіни, так тепліше буде...— порадив він.

— Добре. Спасибі. Я не знаю просто, що таке зо мною...

І голос був змерзлий, дреньчав од холоду.

— А, може б, ви згодились, докторе... Вибачте, будь ласка, що я вас увесь час турбую...

— Прошу, прошу. Що таке?

— Може б, ми так зробили: я простелю своє пальто, щоб не дуло з-під низу, а вкриємось вашим пальтом. Може, так буде тепліше... Коли вам це, розуміється...

— Прошу, прошу. Дуже добре. Зараз.

Властиво, в цьому нічого доброго не було, бо одним пальтом обом укритися неможливо, — значить, докторові доводилось мерзнути. Ну, нехай.

Натикаючись у тьмі одне на одного, плутаючись у її пальті, яке ніяк не можна було розстелити як слід, нарешті сяк-так примостилися. Доктор скинув своє пальто, а вона склала свою хустку, як подушку, й поклала на край розстеленого пальта. Потім вони лягли, укрившись докторовим пальтом, — вона лицем до стіни, а він лицем до її спини. Вона вся дрібно трусилась, коцюрби-ла ноги, щільно тулилась до доктора всім тілом і насувала на себе майже все пальто. Але, насуваючи, все питала:

— Я не забрала всього пальта? Вам не холодно?

Докторові дуло в спину, в ноги й у плечі. Він увесь

час мусів вишукувати кінчики пальта й підгортати їх під себе.

Це все не було зручно, його руки мимоволі торкались її тіла без корсета, і те, що без корсета, особливо було неприємне. Та ще від шиї тепло, густо пахло молодим, жіночим тілом, і пухнясте волосся ввесь час лоскотало то ніс, то око. Круглі, тугі клуби все тісніше тулились до його зігнутих ніг, вона, могла б, уся влізти в нього.

Але потроху перестала труситись.