Усі їхні демони

Кожен, хто заходив до під’їзду, відчував стійкий кислуватий запах алкоголю, що, здавалося, навіки всотався у бетонні стіни. І пияки, котрі шикувалися в чергу й розсідалися хто на сходах, хто на бордюрах під під’їздом, здавалися місцевим жителям уже цілком звичним явищем. Ніхто не звертав на це уваги. Всі намагалися не зважати на те, що мало не в кожній квартирі їхнього будинку на шість під’їздів хтось зловживав спиртним. Та й хто б поскаржився? Люди боялися синів Марії та її саму, бо жіночка була вельми сварливою.

А за якийсь квартал звідси виструнчилися нові будинки. І там, наче в паралельному світі, жили зовсім інші люди. Замість горілчаного смороду там витав запах новенької гуми від коліс припаркованих авто; замість зграї алкоголіків походжали молоді матусі з візочками й смартфонами, роблячи стильні знімки своїх малюків для інстаграму. Один район міста, але такі різні люди, між котрими пролягла прірва небажання бачити одне одного й цілковита глухота. Ніби хтось змурував поміж ними невидиму залізобетонну стіну заввишки з Говерлу.

Доки товариство вечеряло й допивало «розливуху», дев’ятирічна дівчинка сиділа у своєму відгородженому кутку і читала книжку. Дорослі курили та співали пісні під гітару. Петя мав гарний голос й умів підібрати будь-які акорди. Дівчинка ж усе ніяк не могла зосередитися на читанні. Очі різало від їдкого диму, у скронях вистукував біль. Хотілося плакати. Та вона мусила сидіти тихо, інакше тато Вітя може її побити. Цей урок Леся засвоїла ще в п’ятирічному віці. Цього вечора дівчинка не вперше бачила, як горілка змінює людей, але саме сьогодні їй здалося, що це схоже на те, ніби у них вселяються демони.

Розділ 6

Коли пролунав дзвінок мобільного, Назар міцно спав у своєму ліжку. Напередодні, відпрацювавши подвійну зміну через клятий завал нерозкритих справ, він випив звечора трохи пива й відключився.

— Синку, телефон! — до кімнати увійшла мати й, узявши смартфон зі столу, простягла його майже впритул до Назарового обличчя.

Він щось пробурмотів й розвернувся на інший бік.

— Щохвилини дзвонить! — не вгавала мати й почала торсати сина.

Назар розплющив очі, взяв із материних рук свій мобільний і невдоволено скривився, побачивши, хто телефонує.

— Вус слухає, — кинув замість звичного «алло».

По той бік хтось швидко й строго заговорив. Назарій тим часом сів на ліжку й опустив босі ноги на прохолодний паркет.

— Так, я дві зміни відпрацював, товаришу підполковник. Нехай черговий бере справу... — спробував опиратися він, у відповідь почув якийсь грізний коментар.

— Так точно, товаришу підполковник! За півгодини буду на місці пригоди.

Керівник урвав розмову, не попрощавшись. Назар, важко зітхнувши, поплентався до ванної. Швиденько вмився, поголився, одягнув чисту сорочку й чорні джинси, тоді похапцем зжував дві канапки з ковбасою, які приготувала мама, й надпив гарячої міцної кави.

— Ти ж вихідний сьогодні. Обіцяв допомогти перенести банки в підвал. — нагадала жінка, сердито склавши руки на грудях.

— Не можу, — винувато відказав Назар, взуваючи кросівки, — викликають.

— Ти ж не один там працюєш, синку!

— Не один, — погодився він, — але сьогодні там труп.

Назар підвівся, вирівняв спину й сперся на стіну передпокою. Високий широкоплечий чоловік, якого можна було б назвати красенем, проте набряки й синці під очима та рання сивина псували його вигляд. Назар кинув сумний погляд крізь прочинені двері в кімнату. Там, навпроти невеликого дивану, негучно працював телевізор, а на круглому журнальному столику парувала чашка недопитої кави. Годинник на стіні показував пів на десяту ранку. Назар зітхнув.

У свої сорок три йому знову довелося жити з матір’ю, адже кілька років тому колишня дружина забрала собі їхню квартиру. Тепер він нечасто бачився з сином, котрому нещодавно виповнилося шістнадцять. Складний вік... Малого тепер постійно тягнуло на вулицю, а ще він слухав непристойну важку музику. Назар уже не знав, чим живе його син, де той швендяє, хоча й намагався непомітно стежити, використовуючи зв’язки на роботі. У сина тепер є вітчим, а Назар має обмежені права на його виховання й обов’язок сплачувати аліменти. Він почувався геть убитим — розлучення проїхалося по ньому танком, залишивши глибокі болючі траншеї. Тож тепер чоловік постійно або затримувався на роботі за горою нерозкритих справ, або сидів удома з мамою, яка часом доводила його до сказу. І все б нічого, якби хоч на роботі траплялися цікаві гучні справи. Але ж ні — або різанина серед п’яниць, або жертви чадного газу через несправні печі чи колонки для нагрівання води, або «підсніжники» — замерзлі насмерть безхатьки, яких знаходили на місці снігових заметів у відлигу. Зазвичай його робота була страшенно нудною, сповненою безкінечної писанини й доповідання на щотижневих планерках.

— І що? Ти хіба один у місті по трупах?! — не вгавала мати, примушуючи його відірвати погляд він чашки.

— Не один, не один! — уже почав дратуватися. — Але я повинен їхати на виклик!

Назар схопив барсетку, ключі від машини, аби зараз же вискочити з дому.

— Гричак наказав.