Усі їхні демони

— Ого. Справжній?! — перепитав Діма, вирячившись на пістолет.

Гоша кивнув і взявся за руків’я зброї.

— Батько намутив в одного афганця, — почав пояснювати він. — Дев’ятиміліметровий пістолет Макарова. Трохи подряпаний ствол, але цілком у робочому стані і з майже повним магазином куль.

Раптом Гоша, перевіривши запобіжник, простягнув пістолет Дімі. Той обережно взяв його в обидві долоні.

— Нічого собі... — на одному подиху прокоментував.

— Круто, правда?

Діма енергійно закивав і повернув пістолет назад. Гоша дбайливо загорнув його у шмату, що виявилася старою футболкою, і поклав згорток на кухонний стіл.

— Не кажи нікому, — попередив Гоша. — Ти ж знаєш тих придурків. Одразу закортить їм пошмаляти з нього. А я обіцяв батькові, що поки потримаю у себе, а згодом він забере.

— О’кей. Мовчатиму, — відповів Діма і з сумом пригадав, що йому вже час іти.

Він подав Гоші руку на прощання, забрав з кімнати свою джинсівку і пішов геть. У під’їзді наскочив на Валіка — двоюрідного брата Гоші. Той ніс за пазухою дві літрові пляшки пива, позаду нього підіймався сходами ще один незнайомий, хлопець із невеликим пакетом у руках. Насправді Валіка звали Валентином, але його, як і Гошу, бісило власне ім’я. Він був старший за брата на п’ять років. Та не зважаючи на майже «сороківку», так само цілодобово зависав «на хаті» й просаджував на куриво та випивку майже всі свої гроші. Діма поручкався з Валіком та вийшов на вулицю. Трохи шкода пропускати сьогоднішню тусовку, але не хотілося продовжувати спілкування з тим неприємним хлопцем із Харкова.

Сутеніло. Було незвично після літа, що день так швидко закінчується. Вуличні ліхтарі ще не ввімкнули, але вікна будинків світили білими і жовтими лампами. Під самим під’їздом «хати» Діма помітив старенький автомобіль. Він був криво припаркований та заїхав одним колесом на бруківку тротуару. На чорних облуплених крилах, де-не-де поїдених іржею, виблискували червоно-білі черепи. Попри дешевий декор було помітно, що машині давно час на металобрухт. Але про себе Діма відзначив, що на їхнього «жигулика» теж не завадить наклеїти якісь черепи чи щось подібне.

Він знав майже напевне, що мама навіть уваги не зверне на його черговий прогул. Але Вітя... Тому лишень дай нагоду вліпити пасинку «підсрачника» й визвіритися донесхочу. Таким він завжди був — агресивним та охочим до покарань. Діма вже уявляв сьогоднішній вечір — Вітьок лупцює його, може, навіть розіб’є носа, мама кричить, Леся пищить, паралізована бабця пронизливо стогне. А потім до Вітька прийдуть друзі і всі про все забудуть. Окрім нього. Діма пам’ятає кожен удар і кожен скандал у їхньому домі, щоб ніколи цього не пробачити.

Розділ 3

Анжела прокинулася о пів на сьому з важкою головою. Вчора вони з чоловіком до пізньої ночі дивилися серіал, випили по кілька пляшок пива. Зате сьогодні п’ятниця — отже, вона відпрацює свою зміну і ввечері нарешті нормально розслабиться.

Жінка працювала на двох роботах — три через три у кіоску з випічкою й кавою біля центрального корпусу університету ім. Василя Стефаника, і ще два дні на тиждень прибирала в будинку одного багатія у передмісті. Грошей було небагато, але заробляла вона більше за чоловіка. Він же перебивався «халтурками», тож ніколи не можна було розраховувати на його заробіток, Віктор або приносив мало, або зовсім нічого. А ще він заборгував чимало Приватбанку та кільком установам, що видають швидкі кредити під космічні відсотки. Вже понад два роки їхній сім’ї доводиться переховуватися від колекторів.

Анжела без поспіху накинула на плечі зношений сірий флісовий халат і пішла на кухню. Відчинила кватирку, вмостилася на табуретці біля вікна й закурила. Поволі випускаючи сивий цигарковий дим, вона милувалася світанком, який розфарбовував подвір’я теплим жовтим кольором.

За вікном була осінь. Ще не така, коли вулиці пахнуть опалим листям і сирим туманом. Вересень видався лагідний. Без затяжних дощів й липкого болота під ногами, без чорних куполів парасоль та сумних облич довкола. На щастя, дні ще довгі й сповнені тепла, а світанки прозорі, тихі, вкриті свіжою росою, яка не вміє перетворюватися на іній.

У квартирі всі ще спали. Лунку тишу порушувало хіба ледь чутне гудіння холодильника та шкряботіння кігтів по підлозі — це прийшла Лада, старенька домашня улюблениця породи «англійський кокер-спанієль», з кудлатою темно-рудою шерстю та видовженими вухами. Анжела потягнулася вільною рукою й погладила її по загривку. На вухах собаки позбивалися ковтуни.

«Знову треба вичісувати», — подумала Анжела й ледь чутно зітхнула.

Докуривши, вона нагодувала Ладу ліверною ковбасою і пішла вмиватися. Двері синової кімнати були зачинені.