Усі їхні демони

Тепер Леся має своє місце у цьому домі. Їй не доведеться спати внизу двоярусного ліжка, слухаючи, як хропе Дмитро. Не доведеться мерзнути на підлозі біля хворої бабусі, коли брат проганяє зі спільної кімнати. Колись Леся любила засинати з бабусею. Та завжди читала їй на ніч якусь цікаву книжку, а Леся, розвернувшись до стіни, уявляла собі отих всіх красунь-принцес на тканому полотні килимка. Але півроку тому бабуся занедужала. Інсульт. Тепер вона не підводиться з ліжка й лише іноді щось бурмоче перекошеним ротом.

Відчуття, що тепер вона має свій куточок, своє персональне місце, змусило дівчинку знову заусміхатися. Уже ніхто не дратуватиметься, що вона комусь заважає.

Сьогодні ввечері родина повечеряла коронною стравою тата Віті — «Віктор-бенс» — макаронами з підливкою із сосисок, смаженої цибулі та кетчупу. Батьки повкладалися на ліжку перед телевізором, а брат досі не повернувся додому. Леся трохи хвилювалася за нього, проте Дмитро часто затримувався зі своїми друзями в гаражі.

Вона ще трохи почитала книгу й урешті вмостилася в новому ліжку.

— На добраніч! — сказала Леся, позіхнувши.

— На добраніч, — відповів тато Вітя, затуляючи прохід з її «кімнати» шматком фанери. — Це щоб не «сновидила» нам серед кімнати, бо вчора ти знову ходила.

Верхнє світло згасло. Леся напнула ковдру аж під самі очі, намагаючись пригадати, чи відвідувала перед сном туалет, і щиро сподіваючись, що цієї ночі не вставатиме з ліжка уві сні. Це траплялося доволі часто. То вона босою причалапає до бабусиного ліжка й застигне так із заплющеними очима; то прокинеться від глухого удару об стіну, на яку налетить сплячою; то видряпається на підвіконня й намагатиметься вилізти у вікно... Так бувало, коли їй снилися «погані» сни. Вчора примарилося, ніби в підлозі під батьківським ліжком є дірка, крізь яку з підвалу просочилися злі духи. Леся бачила, як вони непомітно підлетіли до її мами й тата Віті, а тоді залізли їм до ротів усередину. Вона заплакала, а прокинувшись, знайшлася посеред кухні.

Зрештою за кілька хвилин під мерехтіння блакитного світла від телевізора за «стіною», дівчинка заснула.

Розділ 2

Як і всі підлітки, Дмитро почувався цілком дорослим.

Він часто прогулював школу, мав у «заначці» пачку сигарет й уперто відрощував довге волосся та ріденьку борідку. Зараз Дмитро навчався у випускному класі.

Увесь його світ крутився довкола музики, улюбленої акустичної гітари, друзів та гаража, де вони намагалися полагодити старого іржавого «жигуля», який дістали задарма в одного місцевого дідуся. А ось про те, що у свої майже сімнадцять йому доводилося спати на двоярусному ліжку з молодшою сестрою в одній крихітній кімнатці, він старався не базікати.

Вони з Лесею ходили в одну школу, і коли Діма прогулював уроки (а це траплялося дедалі частіше), його класна керівничка — вчителька історії та правознавства — йшла до класу сестри, аби привселюдно вручити дівчинці записку для батьків. Раніше вчителька телефонувала матері на мобільний, та десь півроку тому мама і тато Вітя повикидали старі сім-картки й придбали нові, сподіваючись таким чином позбутися ще однієї проблеми...

Сьогодні він знову прогулював. У такий сонячний вересневий день не хотілося сидіти в чотирьох шкільних стінах й ґвалтувати мозок інтегралами та хімією. Тож він натягнув навушники, увімкнув на смартфоні улюблений плей-лист і пішов гуляти містом.

Типовий Дмитро, взутий у чорні, добряче поношені «конверси» з «секонду», чалапає тротуаром ведмежою ходою, на голову накинуто каптур чорного худі з принтом гурту «System of a Down»[1], а поверх — темно-синя джинсівка з нашивками. Той же гурт на низьких частотах гримить у навушниках. Він неквапливо дійшов до центру, «стрельнув» у якогось дядька цигарку, вмостився на гранітний підмурівок міського фонтану й закурив.

«Непоганий день», — подумав хлопець, перекочуючи між пальцями улюблену металеву запальничку — все, що залишилося від рідного батька, якого він добре пам’ятав. Той був суворим і мовчазним. Завжди стежив, аби в квартирі були тиша й порядок, а діти поводилися слухняно. Діма трішки боявся батька, тому сумлінно виконував усі вказівки й ніколи не порушував домашніх правил. Ще зовсім крихітна Леся теж не наважувалася вередувати при ньому — жодної сльозинки не зронила й спала тихо усю ніч. Попри неприховану суворість батька Діма його любив і мріяв, що колись той неодмінно повернеться додому. При ньому мама ніколи б не наважилася закурити чи, не доведи Боже, влаштувати у квартирі пиятику.