Усі їхні демони

Діма ніяково кивнув, бо про сейшени чув лише від старших друзів. Зараз геть інші часи — смартфони, інстаграм та дурнуваті відео у тік-ток. Тепер концерти дають на стадіонах, а молоді гурти виступають хіба що в пабах і на фестивалях, якщо пощастить. Діма перевів погляд з Гоші на монітор комп’ютера, звідки лунала музика. Запис транслювали з ютюба. Комп, який із тихим гудінням працював тут цілодобово, був умістилищем найкращої музики всіх часів. Також Гоша напівпрофесійно займався звукозаписом та музичним дизайном, тож мав ще декілька програм для цього і під’єднаний такий-сякий мікрофон з підсилювачем. Діма мріяв, що колись записуватиме тут власний альбом.

— Це було ще до того, як «Нірвана» стала всесвітньовідомою, — додав Гоша, підкурюючи цигарку.

— Та звідки йому знати? Замалий ще. Він тоді ще навіть не народився! — сказав незнайомець з дивану і зареготав. Дівчина підхопила його сміх й презирливо глянула на Дмитра. Хлопець увесь час крутив між пальців зв’язку ключів.

— Ви зараз нормальну музику не слухаєте. — продовжив той і потягнувся до Діми, аби вдарити його кулаком в плече. — Сто пудів поняття не маєте, що таке грандж[3].

— Та ні, я часом слухаю «Нірвану» та «Перл Джем»[4], чувак, — заперечив Діма, знову ніяковіючи.

Його обличчя, вкрите підлітковими вуграми, зашарілося. Намагаючись приховати хвилювання, він запхав пальці обох рук у волосся і скуйовдив русяві пасма. На співрозмовника старався не дивитися. Трапляється, що людина тобі не подобається з першого погляду, але ти — хоч убий! — не можеш до ладу пояснити, чим саме.

— Та не тринди! — продовжив хлопець й криво посміхнувся. — Зуб даю, ти слухаєш ниття «Імеджин Драґонс» або «Мьюз» чи «Нікелбек» у кращому разі.

— Чувак, — невдоволено озвався Діма, — «Нікелбек» грають постграндж. Але погоджуюсь, останнім часом вони доволі зпопсилися.

Відчувши роздратування, він набрався сміливості й підвівся з підлоги.

— А ти сам, бачу, по панку? — сердито кинув, тицьнувши на поторсану футболку, де можна було прочитати майже стертий логотип гурту «Ramones»[5]. — Де ірокез? Чи ти в нас тут у скіна бавишся?

Хлопець теж почав підводитися, не відриваючи від Діми лютого погляду. Проте Гоша мигцем скочив на ноги й перегородив простір між ними, виставивши вперед руку. Іншою він приклав до рота цигарку й зробив глибоку затяжку.

— Охолоньте, чуваки! — сказав, задерши голову догори й випустивши хмару диму. — «На хаті» ніхто не свариться.

Гоша переводив погляд з Дмитра на чужого хлопця.

— Це нормальний пацан. Інші в мене не тусуються.

Незнайомець у відповідь лише стенув плечем, почухав потилицю й гепнувся назад на диван. Тоді закинув руку через шию дівчини.

— Це Макс і Діана, — продовжив Гоша, — вони приїхали з Харкова до нас потусити трохи. Я їх надибав на «рок-зльоті» під Києвом цього літа.

— Дімон, — хлопець простяг руку Максу. Той байдуже кивнув, та руки не подав.

— Дитячий садок розвели, — невдоволено реготнув він й демонстративно відвернувся від Діми. Тоді дістав собі цигарку і теж закурив.

З кишені гостя випав невеличкий прозорий пакетик з порошком. Він хутко схопив пакет і заштовхав назад у потерті блакитні джинси.

Дмитро образився, але вигляду не показав. Мовчки підвівся і пішов на кухню. Там панував ще більший безлад, ніж у кімнаті, — гора пластянок, почата пляшка дешевої горілки й дві пляшчини темного пива у пластиковій тарі. А ще тхнуло сміттям. Глянувши в куток під мийником, Діма помітив джерело смороду — відро, вміст якого вже пересипався на підлогу.

Він прочинив двері на балкон, аби провітрити приміщення, а тоді вхопився за пляшку горілки й налив собі у вільний стаканчик. Цієї мить у дверях кухні з’явився Гоша.

— Малий, ти чого? — спитав здивовано, побачивши горілку в руках хлопця.

Діма лише знизав плечима.

— Рано ще тобі водяру, — суворо заборонив господар й відібрав у Діми алкоголь.

Хлопець не опирався. Тоді Гоша, ніби прочитавши його думки, сказав:

— На Макса не зважай. Він ще той гівнюк, і баба його курва. Я їбав її тоді на рок-зльоті, а той тіп навіть не здогадується, — Гоша вилив зі стаканчика горілку в мийник, а пляшку заховав до холодильника. — Моя хата — мої правила. Якщо хочеш, я їх зараз же вижену на вулицю.

— Не треба, — нарешті озвався Діма.

Раптом у кишені завібрував телефон. Хлопець витягнув його і побачив, що хтось написав йому у «дірект» в інстаграмі. Повідомлення виявилося від однокласника:

«Кухарчук, ти де був сьогодні? Вадимівна дзвонила твоїм предкам».

Прочитавши це, Діма брудно вилаявся.

— Проблеми? — спитав Гоша.

— Та бля... додому мені сьогодні краще не приходити, — роздратовано відповів він.

— Я б тобі дозволив тут перекантуватися, — почав несміливо Гоша, — але.

— Забий, я все розумію!

— Чекай, зараз тобі щось покажу і настрій покращу, — Гоша перейшов на шепіт. На хвильку зник на балконі, а тоді повернувся з якимось згортком брудної тканини у руках.

— Чувак, дивись, що маю, — ледь чутно сказав він, розгортаючи шмату.

Дмитро опустив погляд на те, що показував Гоша, і в нього аж відвисла щелепа.