Усі їхні демони

Якби батько був тут, Діма боявся б прогулювати школу. А так... коли всім начхати, де він та з ким, — прогули траплялися дедалі частіше. А якби він навчався у кращій школі, то його б, певно, вже вигнали б за таку відвідуваність і відповідну «успішність». Та й зрештою, якби батьки більше цікавилися його життям, він би принаймні старався вчитися краще. Але мамі й Вітьку було, м’яко кажучи, не до сина. Єдиний раз, коли він викликав у матері бодай якісь емоції, — це коли цього літа загримів у поліційний відділок за дрібне хуліганство. Тоді все обійшлося затриманням на кілька годин і великою бійкою вдома з Вітею, але й про це мама швидко забула. Діма відчував, що рано чи пізно вона взагалі забуде про його існування.

Колись усе було інакше. До сьомого класу Дмитро вчився майже на відмінно, грав у мініфутбол та займався тхеквондо в спортивному клубі. Він завжди й усюди встигав, приносив додому грамоти з олімпіад та спортивних змагань, але ніхто й ніколи його не хвалив. У восьмому класі, здобуваючи якусь перемогу, Діма ще сподівався на радість мами, на її теплу усмішку чи бодай тінь гордості за сина в її очах. У дев’ятому класі він усе зрозумів і перестав чекати. Невдовзі здобутки й перемоги зійшли на пси, а музика та вулиця заповнили собою ту чорну діру в його серці, де мала бути батьківська любов.

Прогулюючи школу, він почувався вільним і, хоч на дещицю, але щасливим. Хлопця не турбувало, що шість балів — відтепер його найвища оцінка з усіх предметів за дванадцятибальною системою. Хіба є різниця, які в тебе оцінки, якщо нікому не цікаво, чи ти чогось досягнеш у житті?

Просидівши біля фонтану добрячих кілька годин, Діма знудився і вирішив піти далі. Спочатку він тинявся центром. Пройшовся двічі туди й назад стометрівкою, посидів на одній з лавочок на площі Міцкевича, спостерігаючи за дідусями, що грали в шахи, рушив до скверу за готелем «Надія». Коли сонце вже почало поволі хилитися на захід, він оминув міську Ратушу, дійшов до ЦУМу, а далі піднявся вгору Галицькою вулицею. Ноги привели його «на хату», господарем якої був тридцятидворічний чоловік на ім’я Гоша, котрий цілими днями просто зависав у квартирі з друзями (насправді його звали Григорієм, але за «Грішу» він міг зацідити в зуби). «На хаті» завжди гриміла крута музика і було пиво, до пива й цигарки. Звісно, Діма вважався у цій тусовці просто дитиною, але Гоша та його компанія ставилися до нього добре. Принаймні вони його помічали. Біля Гоші Діма полюбив слухати важку музику.

Батько Гоші — ветеран АТО та колишній афганець. Усі хлопці його поважали й боялися, він теж часом полюбляв посидіти з ними «на хаті». Діма запам’ятав кілька страшних історій, які він розповідав: про розстріляних чи розірваних на мінах «наших» і «їхніх», про «гради» й кровожерних найманців. Від тих розповідей ставало трохи лячно, адже одна справа, коли дивишся кіно про якісь вигадки, й геть інша — коли дізнаєшся правду.

— Здоров, чувак! — привітався Діма, увійшовши до квартири. — Як воно сьогодні?

— Здоров, малий! Бомбезно все, — відповів Гоша, повертаючи голову. — Сідай-но сюди, ми якраз почали слухати Кобейна.

Гоша сидів у чорних джинсах і розтягнутій червоній футболці. Немите довге волосся лягало нечесаними пасмами на плечі, а занедбана руда борода поблискувала у променях сонця, що зазирало крізь вікно.

Не роззуваючись, Діма зайшов до крихітної кімнати і гепнувся на підлогу, вкриту старим килимом, підклавши під себе куртку. Довкола панував хаос — три переповнені попільнички, зроблені із бляшанок з-під пива; брудне вікно без фіранок, крізь яке виднілися дерева у подвір’ї; подерті шпалери на стінах, пожовкла від часу й курива стеля, старий радянський письмовий стіл з комп’ютером та напіврозвалений брудно-зелений диван. Дихати тут було нічим — «на хаті» цілодобового стояла завіса цигаркового диму. На дивані сидів знайомий хлопець-підліток на прізвисько Кінь — такий дебелий, що навіть сидячи височів над іншими. Поряд з Конем умостився якийсь старший хлопець, із незвичною для цієї хати короткою стрижкою, а біля нього дівчина. Цих двох він бачив тут уперше. Дівчина теж привертала увагу своєю зачіскою — яскраве фіолетове волосся, виголені скроні, як це іноді роблять панки. Вона була мовчазною й блідою, і це надавало їй дещо відстороненого вигляду. На обличчі незнайомка мала стільки пірсинґу, що й не порахувати — у бровах по дві чи три «штанги», на нижній губі та в носі сріблясті кільця, у вухах величезні «тунелі», крізь які Діма бачив пошарпану оббивку дивану. Гоша тим часом продовжив:

— Прикинь, знайшли раритетний запис. Кобейн[2] виступав у барі в Единбурзі... Ну, типу як наші лабухи колись грали на всяких квартирниках і сейшенах з галімим звуком.