В лабіринтах абверу

«Герман Михайлович» мав після війни достатньо часу, щоб придумати легенду на випадок арешту, В його викладі слідчому вона виглядає так: «Служив рядовим у карній поліції. Коли німці під натиском Червоної Армії відступили на захід, я, побоюючись відповідальності, втік з ними. Якщо є на моїх руках кров, то лише кількох дрібних базарних злодіїв. Для них я справді не шкодував зуботичин. Та навіть цим узяв на душу великий гріх, бо буддійська релігія, до прихильників якої належу, забороняє вбивати навіть комаху. Після війни опинився в Західній Німеччині, в таборі для переміщених осіб. Звідти поїхав до Бельгії і став мирним обивателем».

— З якою ж метою приїхали ви до Союзу РСР? — зацікавився слідчий.

— Нестримно потягло в рідні місця. Виклопотав собі закордонний паспорт і прибув як турист. А ви що, пан слідчий, хіба проти туризму? — перейшов у наступ Лук'янов.

— Я за, — посміхнувся слідчий. — І сам люблю помандрувати.

— За що ж мене затримали?

— З вбивство радянської громадянки Пройдакової та її дитини.

— Пройдакова? Навіть прізвища такого ніколи не чув!

— Можливо! Не завжди вбивця вимагає у своєї жертви анкетних даних…

На першому допиті про Лук'янова, звичайно, знали далеко не все. Але його участь у вбивстві К. Пройдакової та її дитини було встановлено. Коли «турист» їздив по краях, які мав нахабство називати рідними, до працівників органів безпеки звернувся похилого віку чоловік. Переступивши поріг відділу КДБ, він повідомив, що випадково зустрів людину, яка була фашистським карателем. Цей садист намагався зґвалтувати Пройдакову, а коли та почала чинити опір, по-звірячому вбив її, а потім приколов до підлоги багнетом її немовля.

— Як його прізвище?

— Хіба він говорив!

— До якого карального органу окупантів належала команда, що була тоді з ним?

– І цього не знаю. Та обличчя ката запам'ятав на все життя: спочатку спотворене скаженою люттю, а потім таке спокійне, ніби нічого не сталося. Товаришу дорогий, не розпитуйте мене довго, хапайте його, проклятого, потім розберетеся, запевняю: це він!

Але за катом поки що ніхто не погнався. Чекісти лише попросили свідка дати прикмети опізнаного ним карателя, сказати, у що він одягнений, чи є інші свідки злочину…

Вже вийшовши на вулицю, дід повернувся знову:

— Я хотів звернутись по допомогу до міліціонера, щоб затримав карателя, але вбивця сів у машину і поїхав. Авто ніби не наше. Марки не знаю, а номер за пам'ятав. Ось він…

Це прискорило пошук. Доки «турист» мандрував на території нашої країни, його фотографія, в числі інших була пред'явлена свідкам злочину. І всі вони, без вагань указали на фото Лук'янова.

«Германа Михайловича» затримали. Звичайно, органи державної безпеки могли і без зізнань злочинця встановити справжній його «послужний список». Та Лук'янов сам допоміг зробити це, випадково назвавши на одному з допитів те фатальне прізвище: Долл.

Тоді й попросив полковник Максимович папки з архіву, досьє Лук'янова років війни. Слідами старих повідомлень Клинченка та Астрова пішли слідчі. Вони розшукали не тільки сотні свідків варварських «акцій» підлеглих зондерфюрера Долла, а й багатьох потерпілих, яким пощастило вирватися з гітлерівських катівень; знайшли явні й приховані могили жертв фашистського терору. І коли ці могили розкопували, щоб гідно поховати останки загиблих радянських патріотів, патологоанатоми встановили: останки належать людям, які загинули від насильства після страшних знущань. Чимало розповіли трофейні документи фашистських таємних служб, захоплені радянськими військами під час втечі гітлерівців.

Коли Лук'янову пред'явили неспростовні докази вини (а на очних ставках зрадник бачив людей, яких давно вважав покійними чи просто викинув з пам'яті), він жахнувся. Не того, що накоїв, а масштабів відповідальності. Думав: усе забуто. Хіба інакше наважився б, хай із закордонним паспортом, зробити таку собі прогулянку в місця, де піддавав вогню й мечу цілі селища?

Ворогом утік він од нас, таким і залишився. В таборі для переміщених осіб у Мюнхені, а потім у Бельгії брав участь у діяльності різних антирадянських організацій, починаючи від створеного ще Альфредом Розеибергом при «Східному міністерстві» Калмицького націоналістичного комітету і до білогвардійського «Народно-трудового союзу».

Програма тієї чи іншої організації не мала для нього значення: аби була антирадянською. Лук'янов не шкодував ні грошей, ні часу, щоб вилити свою чорну ненависть до радянського народу, гавкнути на Країну Рад з першого-лІпшого підворіття.

У ФРГ, де в 1957 році проживало тільки сто калмиків-емігрантів, існувало «Буддійське товариство». На гроші німецьких реваншистів та ряду імперіалістичних розвідок воно провело галасливий мітинг «на захист поневолених народів Росії». На мюнхенське збіговисько примчав і Лук'янов з Бельгії, щоб виголосити промову відповідного змісту.

Отакий він без машкари, «мирний обиватель» і «звичайний турист».