В лабіринтах абверу

Як видно далі з цих нотаток, Бізанц влаштував побачення зовсім не для розваг. Він доручив своєму відданому агентові зв'язатися з ватажками диверсійних псевдопартизанських загонів бандерівців (так званої УПА), щоб зібрати в них відомості про дислокацію радянських партизанів і взагалі про всіх незадовелених «новим порядком». Як тільки Пецюра разом із жовтоблакитниками виконав це завдання, Долл послав каральну експедицію в села: Монастирець, Дубровка, Лютинка, Тартак, Буянів, Мельнич та інші. Карателі заарештували сотні мирних жителів, запідозрених у сприянні партизанам, і над десятками з них вчинили жорстоку розправу. Коли пізніше жителі Дубровки Жидачівського району на Львівщині розкопали братську могилу загиблих, щоб поховати їх з почестю, то майже в кожної жертви фашистського терору виявили на шиї так звані удавки з ремінця чи мотузки. Красномовна деталь: націоналістичним бандитам з «корпусу» Долла і оунівцям притаманний був один «почерк». Не дивно: адже й «школу» пройшли одну.

Долл особисто подякував Пецюрі, подарувавши йому багатозарядний «маузер», з якого він і відстрелювався, намагаючись пізніше перейти кордон.

А між цією зустріччю шефа з Пецюрою і відплатою, яка настигла його в лютому 1948 року, лежала банальна для таких як він, історія. Тікаючи під натиском радянських військ із західних областей України, абверівці вливали залишену ними агентуру в ОУН. Богдан Пецюра став у бандерівців одним з керівників «надрайонкого проводу СБ». Дарованим «маузером» та удавкою підтримували він і йому подібні терористичну дисципліну в «боївках» — бандитських групах. Та незабаром навіть шалений терор есбістів перестав допомагати жовто-блакитним провідникам. Значна частина учасників банд УПА була перебита самими колгоспниками, які створили загони «яструбків». Інша частина, зрозумівши, що головний провід ОУН запродався іноземним розвідкам і примушує їх, недобитків, зраджувати Батьківщину прийшли з повиною і склала зброю. Зрештою, Пецюра лишився один. Голодний тинявся він ночами по глухих дорогах, відбираючи під загрозою зброї в одиноких подорожніх усе, що могло йому знадобитися. Та зрештою, не наважувався вже й на грабіж. Боявся видати район свого перебування. Жив дрібними крадіжками.

Морози остаточно допекли. Вирішив перейти кордон і добратися до штаб-квартири Бандери в Мюнхені. А там видно буде. Мабуть, для звіту прихопив з собою щоденник, в якому вів облік своїх «подвигів». Але слугу двох панів: Канаріса і Бандери — настигла куля прикордонника.

Та не всіх досягло ще правосуддя своїм мечем. Дехто разом з окупантами втік за кордон, шукаючи нового грошовитого господаря. Інші, натягнувши машкару, позалазили в різні щілини. І чекісти, виконуючи волю народу і Закон, невтомно продовжують пошук.

Нитка, яка вела через Пецюру до Долла, обірвалася. Але в руках слідства лишався Лук'янов — кінчик іншої нитки. Теж досить довгої.

Першою сторінкою в досьє Лук'янова лежало повідомлення Астрова:

«У січні 1943 року до «корпуса», на посаду командира 3-го дивізіону, зарахований зрадник Вітчизни Лук'янов Єрмак. Псевдо: «Герман Михайлович». Народився в станиці Еркетинська Дубовського району Ростовської області. Під час бою дезертирував з лав Червоної Армії й завербувався в створений гітлерівцями «Туркестанський легіон». Особистий друг начальника штабу «корпусу» Санчира Конокова, з яким учився в Башан-тівському сільськогосподарському технікумі. З самого початку служби ворогові брав участь у знущаннях з мирного населення, масових вбивствах жінок, стариків, дітей, військовополонених».

У міру можливостей (насамперед передається оперативна розвідувальна інформація) Астров веде лік варварським злочинам Єрмака Лук'янова.

Дорога й небезпечна для життя розвідника кожна адить нелегального радіозв'язку. Кожне слово доводиться шифрувати. Тому не лишається місця для виявлення емоцій. Повідомлення гранично лапідарні. Голі, якщо можна так сказати, факти:

«У селі Платово Неклиновського району Ростовської області за наказом і участю Лук'янова після довгого знущання вбито місцеву жительку К. Пройдакову. Її немовляті розпороли живіт, а потім багнетом прип'яли тіло дитини до підлоги».

І ще одна вузенька стрічка паперу, вшита у досьє:

«У райцентрі Казанка Миколаївської області карателі третього дивізіону під командуванням Лук'янова після тривалих нелюдських знущань, ґвалтувань розстріляли шістдесят жінок і чоловіків, звинувативши їх в опорі окупантам. Особливою жорстокістю відзначився Лук'янов».

Через десятки населених пунктів Приазов'я, Дніпропетровщини, Миколаївщини, Кіровоградщини тягнеться слід цього фашистського вовкулаки. І на всьому шляху — попіл пожеж, могили закатованих радянських патріотів, партизанів та їх родин, навіть малюків, які не навчилися вимовляти слово «мама».

Багато років ідуть чекісти цим слідом, розшукуючи серед інших катів і Лук'янова. Та він наче крізь землю провалився.

Де ж, якими манівцями блукав каратель майже чверть століття?