В лабіринтах абверу

— Відчуваю, — сказав Федоров з п'яною відвертістю Клинченкові, — що з цієї операції я не повернуся. Але й життя моє вже мало чого варте. Згоден заплатити останніми роками, щоб знову побачити Росію й лягти в рідну землю. Нікому я вже, друже, непотрібний, на віть німцям.

Підозріваючи провокацію, Микола почав було для годиться щось заперечувати, але Федоров тільки рукою махнув:

— Вік прожив, а оглянутися немає на що. Е-е-х, як дорого платимо ми іноді за помилки молодості!..

Відчувалося, що говорить він щиро.

Остаточно в цьому переконався Клинченко, коли Федоров, знявши з себе золотий хрестик і мовчки потримавши його з хвилинку в руці, схвильовано повів далі:

— Ви ще молодий, Миколо Романовичу, дасть бог, пройдете і це випробування, виживете… Пообіцяйте ж виконати мою останню просьбу: розшукайте в Росії мого сина. Не дивіться на мене так здивовано. Я кілька разів одружувався за кордоном. Але перша моя дружина і син Рюрик лишилися в Ростові. Благаю вас — розшукайте сина. Передайте йому це як батьківське благословіння. Передайте мій наказ: ніколи, що б там не трапилось, не розлучатися з Росією…

Більше вони до цієї розмови не поверталися. Можливо, Федоров хотів переконатися, що Микола нікому не розповідав про неї. Можливо, чекав нової нагоди.

П'ятнадцятого травня, на світанку в таборі Нойхов знову заверещали сирени бойової тривоги. На цей раз не навчальної. Понад півсотні офіцерів і курсантів, попередньо відібраних для першого ешелону, відбули на аеродром. Тут, широко роззявивши пащі вантажних люків, на них уже чекали два чотиримоторних «юнкерси». Це були найбільші на той час повітряні транспортники Німеччини. В кораблях такого типу доставляли боєприпаси й провіант оточеній армії Паулюса, Там, у сталін-градських степах, значна частина повітряних велетнів знайшла собі могилу. А тепер і ці «останні з могікан» збиралися взяти курс у тому ж напрямку.

Чи то роздуми над схожою ситуацією, чи то приреченість акції, яку фон Шеллер мав провести, заплативши за чуже безумство власним життям, вибили його з колії. Він блукав аеродромом знесилений, до всього байдужий.

Клопоти по завантаженню десантних кораблів узяв на себе хтось із взводних командирів. З мокрими чубами бігали курсанти, вантажачи в літаки кулемети, ящики з боєзапасом, навіть сідла і збрую для верхової їзди.

Начальник школи тільки ненадовго вийшов із стану щоку й наказав Клинченкові перевірити, чи не забули чогось. Тут же капітан передав йому різні фальшиві документи, сфабриковані в спеціальних майстернях штабу «Валлі» для роздачі розвідникам. Клинченко сховав їх у польову сумку, сказавши, що зробить це на місці десантування. Фон Шеллер не заперечував.

Ще й сонце не зійшло, коли «Юнкерси» взяли курс на Варшаву. Там сталася перша затримка: на одному з літаків відмовив мотор, його ремонтували п'ять днів, фон Шеллер не підганяв ремонтників: він не поспішав умирати. Здогадався, що виконує не почесне завдання, як твердив йому Баун, а відбуває кару за неповагу до Герінга. Цей настрій передався всьому складові десанту. Незважаючи на сувору заборону капітана, всі офіцери й курсанти у Варшаві понапивались. Федоров, хоча й не був винятком, звернув увагу Клинченка на це п'яне царство і сказав чомусь зовсім тверезо:

— Всі вони раби безвиході. Такими були ми в Севастополі, у двадцятому, коли штурмували трапи кораблів, сподіваючись врятуватися втечею. Тоді мені пощастило. Та для чого? Щоб майже через чверть століття, облазивши півсвіту, повернутися на рідну землю. Не щадіть мене, Миколо Романовичу, розкажете моєму синові і це. Може, сумний досвід батька зробить його мудрішим…

Двадцятого травня обидва «Юнкерси» знову піднялися в повітря і приземлилися на одному з аеродромів румунського Причорномор'я, щоб звідси вже одним стрибком подолати простір над Чорним морем з заходу на схід і, повернувши потім на північ, досягти малонаселе-ного району Яшкуль поблизу Астрахані.

І в Румунії фон Шеллер шукав приводів для затримки. Він затіяв шифроване листування з «Валлі-1». Повідомляв, що, по-перше, одного перекладача Федорова — замало: хай терміново вишлють ще одного. По-друге, з'ясувалося, що потрібно мати з собою запаси прісної води, а для неї — тару. По-третє, — він хоче знати, коли стартують інші ешелони…

Баун відповів на всі ці звертання однією шифрограмою: «Ваша поведінка наводить на думку про боягузтво, а патякання в ефірі порушує конспірацію і вашу власну безпеку. Виконуйте наказ. Чекаю повідомлень з-під Яшкуля».

Того ж дня літаки вилетіли. Набрали граничну висоту. Члени екіпажів хвилювалися, бо повітряні кораблі будь-якої хвилини могли наразитися на вогонь радянських зеніток або на винищувачі.

Однак політ відбувався спокійно. Фон Шеллера цей спокій дратував, особливо, коли позаду лишилися мореькі простори й під крилами літаків знову простерся суходіл. Капітан одверто поділився тривожними передчуттями з Клинченком:

— Моторошно від цієї тиші. Не віриться, що радянські звуковловлювачі жодного разу не запеленгували нас. Схоже, що вони стежать за літаками й очікують посадки…