В лабіринтах абверу

Та звичайного для таких установ напису: «Тільки для німців» на дверях не було. Прислухаючись до голосів у залі, Микола переконався, що й говорять не тільки по-німецькому. Чути було і польську мову, і російську, і українську.

Пецюру й жандарма, видно, знали. Бо як тільки вони разом з Клинченком посідали в кутку за столик, до них одразу ж підскочив кельнер, вклонився і, вийнявши з кишені блокнота, приготувався записувати замовлення.

— Не бійся, — пожартував Богдан, звертаючись до Миколи, — щось із твоїх двохсот марок ще й лишиться, хоч ми тебе почастуємо добре.

Радячись з Йоганом, Пецюра почав замовляти закуски і напої. З кількості пляшок, принесених кельнером, Клинченко зрозумів, що жандарм напросився до ресторану не випадково. Дружня вечеря мала перетворитися на ще одну перевірку, точніше, була продовженням тієї, яку він пройшов удень в гестапо.

Перший тост проголосив Богдан:

— За успішну кар'єру Миколи!

— За моїх нових друзів і дружбу взагалі! — віддячив Клинченко присутніх за прихильність.

Жандарм ще більше почервонів з натуги, придумуючи своє заздоровне слово. Підвівся й вигукнув, як команду:

— За велику Німеччину!

Коли всі випили, Клинченко сказав:

— Я думаю, що талановитий німецький народ справді зробить колись свою державу великою.

Жандарм підскочив, вилупив блякло-голубі очі і, подавшись усім тілом у бік Клинченка, кинув, підкреслюючи кожне слово:

— Ми вже велика імперія. Розумієш? Уже! Велика на тисячоліття. І зробив Німеччину такою не народ, а наш фюрер. Якщо ти, комуністіше швайн, не зарубаєш собі цього на носі, я відправлю тебе туди, звідки ти сьогодні вийшов!

«Чорти б мене взяли, — вилаяв себе Микола, — сидить у мені агітатор і вискакує, коли й не треба. Ляпнув, а тепер викручуйся…»

— Пробачте, гер Йоган, — продовжував Клинченко вголос, — забув, що перебуваю серед людей, з якими можна говорити одверто. Ех, не скоро вдасться мені, видно, позбутися машкари, яку колись доводилося носити.

— Штрафну хай п'є, штрафну! — запропонував Пецюра і підморгнув жандармові.

Микола зробив контрхід.

— Оскільки це фактично тост за фюрера, — констатував він, — не можна його іменувати штрафним. І взагалі це досить важливий привід для того, щоб вихилити всім.

— До дна! На ньому — істина, — підтримав Богдан. Йому не терпілося швидше висмоктати свій келих.

— У вас, гер йоган, є дружина? — раптом спитав Микола.

– Є, а що?

— За її здоров'я!

Не встигли жандарм з Пецюрою підтримати здравицю, як Клинченко вже запропонував ще два тости. І обидва таких, що хоч-не-хоч, а залити за комір довелося.

— Без закуски не можна, — протестував Йоган, але язик йому вже заплітався.

Та коли глянути збоку — найп'яніший був Микола. Він голосно розповідав якісь анекдоти, ліз з обіймами до жандарма, кричав кельнерові, щоб ніс ще горілки.

Зовсім не для товаришів по чарці удавав він, ніби перебрав. Ті двоє вже й «мама» вимовити не могли. Та якось інтуїтивно Клинченко відчував на собі весь час чийсь погляд.

Чекістська спостережливість допомогла знайти ті очі, що стежили і за ним, і, мабуть, за іншими.

Із сигаретою в руці Микола нахилився до когось за сусіднім столиком. Попросив вогню. Прикуривши, раптом випростався, оглянувся, і їхні погляди зустрілися. Тепер він уже був переконаний, що спостерігав за ним чоловік, який сидів через столик. Це був невисокий, але добренько напханий дядько в чорному костюмі-трійці. З-за вирізу камізельки виглядала біла сорочка з целулоїдним комірцем. Чорна краватка з золотою шпилькою надавала йому солідного вигляду. А пооране вже досить глибокими зморшками чоло і лисина, врізана аж за маківку, сивина на скронях свідчили, що поважному панові вже десь за п'ятдесят.

Перед лисим стояла пляшка коньяку, який він повільно смоктав з маленької чарочки, запиваючи кожні два-три ковтки чорною кавою. «На вигляд — власник невеликого підприємства, насправді — гестапівець. А може, і те, і те разом», — оцінив його Клинченко.

Час минав. Пецюра з жандармом то куняли, то прокидались і тяглися до сифона з содовою водою. Микола, наслідуючи їх приклад, в той же час уважно стежив за гестапівцем. Він помітив, як лисий підізвав до себе кельнера, того самого, який подавав і на їхній столик, щось пошепки сказав йому.

Ішла третя година ночі. Забрався геть верескливий оркестрик. Пішли один по одному всі відвідувачі, серед них і людина в чорному. Погасла більшість ламп. А Клинченко все не знав, як бути. Піти шукати десь ночівлі він не міг. І тому, що не знав міста, і тому, що не можна було кинути нових «друзів»: власне, заради зв'язку з ними він і перебував тут.

— Кельнер! — гукнув Микола.

Офіціант підійшов, подав рахунок. Клинченко розплатився, нещедро кинувши «на чай». Він починав уже розбиратися, до розряду яких установ належить цей ресторан, особливо після того, коли помітив, що патрон електролампи над його столиком є одночасно й мікрофоном.

Кельнер подякував, але далеко не відходив.

«Має до мене якусь справу» — вирішив Микола. Допомагаючи йому розв'язати розмову, спитав:

— Ви не підкажете, де можна переночувати?