В лабіринтах абверу

— В моєму становищі і це б не завадило. Та головне, що не можу роздвоюватися. Хай це не здасться вам гучною фразою: я раб своїх політичних переконань.

— Он які А мені говорили, ніби вас привело на цей бік кордону тільки прагнення зробити гучну кар'єру,

— Ви теж людина інтелігентна і, сподіваюсь, розумієте: кар'єра потрібна мені як широке коло пропаганди моїх поглядів.

— Які ж вони?

— Хіба не ясно?

— А точніше, хто ви: монархіст, націоналіст?

— Націонал-соціаліст.

— Тоді нам по дорозі…

— Ні, якщо масштаби вашої діяльності не виходять за межі цього ресторанчика.

— Не будьте таким категоричним в оцінках, мій молодий друже! Мені, якраз доручено, відкрити вам очі на те, що стоїть за його вивіскою, запропонувати справжню роботу.

— Якого характеру?

— Розвідка…

— Я журналіст…

— Ви будете ним за сумісництвом, у комплексі, так би мовити. Служба в абвері відкриє вам можливість багато їздити, бачити і, звичайно, писати.

— Ви мій рятівник, Сергію Олексійовичу!

— Не я, Пецюра, це він вас примітив. Чому б, ви думали, він панькався з вами в Чернівцях!

— Що ж я маю робити?

— Насамперед дати згоду.

— Згоден, згоден і ще раз згоден! Тепер досить?

— Ні, підпишіть ще оце.

Федоров вийняв з кишені піджака аркуш спеціального паперу і продиктував Клинченкові текст розписки. У ній значилося, що Микола Романович Клинченко добровільно вступає на службу до німецької військової розвідки — абверу, зобов'язується в строк і точно виконувати всі її завдання, зберігати в таємниці все, що може йому стати відомим про її діяльність. Порушення цих зобов'язань карається смертю.

— Підписую без страху, з глибоким почуттям обов'язку. Сподіваюся скоро довести це, — сказав Клинченко, відповідаючи якимсь своїм, далеким від Федорова, думкам.

— Що ж, тепер обміняємося документами, — загадково кинув Сергій Олексійович. — Тримайте!

— Клинченко простяг руку і з великим здивуванням побачив у ній розписку, яку давав Філіппову на тисячу марок. Федоров пояснив:

— За ці гроші вам звітувати не доведеться. Вважайте, що це подарунок фюрера.

— Спасибі, бачу, з вами не пропадеш.

— А тепер поїхали, — сказав Сергій Олексійович тоном начальника, і підвівся.

Пікап «оппель-блітц» з цивільним номером стояв у дворі, тут же на Побережанській. Федоров сів за кермо, і через якихось п'ятнадцять хвилин вони вже минали північну околицю Грубешова.

Обидва мовчали. Клинченко реєстрував у пам'яті дорогу і все на ній: номери цивільних і військових машин, що зустрічались або випереджали їхній «оппель», форму солдатів та офіцерів, які потрапляли в поле зору досить-таки часто. Десь у глибині душі наростало почуття тривоги. Її викликав надто вже інтенсивний рух машин на дорогах прикордоння і наявність тут значних військових сил, аж ніяк до прикордонної охорони не належних.

Але в той час, коли Клинченко старанно ховав свою душевну тривогу за бездумним виразом обличчя, Федоров, навпаки, своєї занепокоєності не таїв. Видно було: щось напружено обмірковує. І коли на обрії з'явились обриси якогось хутора, Миколин супутник нарешті заговорив.

— Все думаю, з чого почати… Мабуть-таки, з попередження, що ви старовинного козачого роду. Ваш далекий прадід був славним сотником. Напишіть для нього якусь цікаву бойову біографію…

— Пробачте, Сергію Олексійовичу, він був звичайнісіньким кріпаком, утік до Таврії.

— Але ж у вас, як і в кожного, — заперечив Федоров, — було два діди. Так отой, другий, сотникував. І взагалі не починайте службу з суперечок з начальством. Слухайте уважно далі. Про прадіда-сотника, про любов до козацької романтики, всмоктану з молоком матері, ви віднині розповідатимете всім своїм знайомим при першій-ліпшій нагоді.

— Для чого?

— Вам доведеться працювати серед козаків, видавати себе за прихильника козацької самостійності.

— Дуже прошу вас, Сергію Олексійовичу, розповісти докладніше, аби я не зробив десь помилку.

— Все свого часу. А зараз при розмові з людиною, до якої ми їдемо, згадайте лише про своє козацьке походження і придумайте що-небудь про переслідування козаків на Кубані, Дону. Одним словом, про становище на тому боці.

— Мені ж про це, як ви знаєте, нічого не відомо.

— Не має ніякого значення. Розкажіть першу-ліпшу історію про так званого куркуля з України.

Клинченко збирався ще заперечувати, але вже було пізно. Федоров круто загальмував біля великого цегляного будинку, оточеного високою дощаною огорожею. Десь у глибині двору загавкала ціла зграя псів. Сергій Олексійович вийшов з машини. За якусь хвилину розчинилася хвіртка. З-за неї з'явився чоловік. Було йому років близько шістдесяти, але тримався він браво. Усією своєю зовнішністю — розкішними нафабреними вусами, високими чобітьми, синьою суконною венгеркою, облямованою сірим каракулем і недбало накинутою на білосніжну спідню сорочку, він нагадував чимось старого дідича. Це враження підсилювали кілька хортів, що крутилися коло нього.

— Здоров, земляче, як ся маєш? — привітно простяг Федоров руку вусатому. Відрекомендував його Клинченкові: — мій старий друг, осавул Війська Донського Шумилін Євстахій Корнійович. Прошу любити, поважати, доведеться зустрічатися.