В лабіринтах абверу

— Так, певний риск є, але він послаблюється деякими іншими обставинами. Як ви вже напевно здогадалися, я служу в абвері. Ви — теж. Навряд чи таке сусідство викличе підозру. Навпаки: скоріше воно діятиме заспокійливо. Отже, й тут, як бачите, єдність протилежностей.

— А я й не знав, що кельнери ресторанів так обізнані з діалектикою, — пожартував Клинченко.

Вони поринули в деталі своєї майбутньої роботи.

Клинченко на собі випробував виснажливий темп редакційної гарячки, встиг усвідомити ціну часу в органах державної безпеки, де година іноді вирішувала успіх багаторічної операції, а мить — саме життя. Тому напруження, з яким довелося працювати в Грубешові, не було для нього новиною. Вдень вони з Федоровим збирали інформацію серед білокозачої агентури абверу вздовж певної ділянки німецько-радянського кордону і доповідали Доллові. А ввечері Павло з Стефаном шифрували матеріали для Центру. Набиралося їх усе більше. Всю розвідувальну діяльність абверштелле Грубешув видно було Львову, як на долоні.

Шифрограми від Клинченка надходили все тривожніші. Гітлер зосереджував на кордоні нові, обстріляні в боях на заході дивізії. На старих і новоспоруджува-них аеродромах літакам ставало дедалі тісніше.

Сотні агентів німецької політичної й військової розвідок провалювалися, ледь перейшовши лінію радянського кордону. Та це не зупиняло ні гестапо, ні абвер. Ще до проголошення війни Гітлер намагався організувати тотальне шпигунство. Для цього придатні були, насамперед, білоемігранти, буржуазні націоналісти всіх мастей і відтінків. Аби проба на них стояла антирадян-ська. Гестапо й абвер згрібали тепер ці покидьки з емігрантських смітників усіх п'яти континентів. Нашвидку знайомили з азами розвідки чи диверсійного ремесла, формуючи найбільшу в світі армію шпигунів для війни в темряві.

Якось Федоров попередив Клинченка:

— Незабаром маємо виконати одну місію. Як тільки абверштелле Прага, якій ми безпосередньо підлягаємо, дасть вказівку — вирушаємо до Берліна для переговорів з його ясновельможністю — гетьманом Павлом Скоропадським.

— Це ще активний штик, і навіть у розвідці? — здивувався Микола.

Федоров похитав головою:

— Між нами кажучи, політичний труп, але його на магаються гальванізувати. Може хто клюне й на таку принаду.

Про все це розповім вам потім докладно. Шеф доручив поінформувати вас, щоб під час переговорів, мій дорогий друже, ви не показали себе невігласом, а, навпаки, ще й ерудицією блиснули.

— Про кращого лектора не мрію, — зрадів Клинченко. Він говорив це щиро. Федоров вважався не тільки в абвері, а й серед емігрантів теоретиком і мало не головним літописцем білокозачого руху.

Вже другого дня Сергій Олексійович десь роздобув і притяг на квартиру до Бойка комплект журналу «Вольное Казачество», який видавався в Празі з благословіння рейхсміністра пропаганди Геббельса.

На території Чехословаччини, в момент її загарбання фашистами, налічувалося понад двадцять білокозачих організацій. Ватажки їх безперервно гризлися між собою за субсидії. А щоб прикрити взаємне шарпання за чуби ширмою ідейності, кожна група й групка проголосили свою програму. Дехто, не мудруючи лукаво, стояв «за веру, царя и отечество», добиваючись повернення на російський трон Романових. Другі придумали «окрему козачу державу», в якій мали б право жити виключно представники «козачої нації». Треті доводили чисто «арійське походження» козаків і проголошували себе найближчими родичами есесівців і самого Адольфа Гітлера.

Прихильники Павла Скоропадського дбали, звичайно, про гетьманську булаву для нього. Та за цю булаву, наче воші за кожух, чіплялися інші претенденти. Найбільш екзотичною постаттю серед них можна вважати Полтавця-Остряницю. Його строкатій кар'єрі міг би позаздрити перший-ліпший герой шахрайського роману. Почавши її юнкером чугуївського- військового училища, він пізніше служив осавулом у Скоропадського. В 1924 році вступив до фашистської партії, потрапив навіть до почту Гітлера й брав участь у «ночі довгих ножів». Зобов'язавшись навернути все населення України до католицтва, заручився згодом підтримкою Ватікану й оголосив себе єдиним законним претендентом у гетьмани.

Коли ж у розкішних шинках і борделях проковзнуло між пальцями римське золото, знайшов Остряниця нове джерело прибутку: став фундатором «українських орденів». За великі гроші самозваний і безпритульний гетьман нагороджував цими «орденами» шукачів аристократичних титулів і блискучих цяцьок на фраки.

Кінчив свою кар'єру Полтавець-Остряниця штатним пропагандистом геббельсівського міністерства пропаганди, спеціалізувавшись на оббріхуванні Радянської України.

Бурю на болоті намагався зняти ще один мисливець на гетьманську булаву, відомий спочатку як Макогон, потім як Маркотун і, нарешті, як граф Розумовський. У життєписі цього триєдиного в одній особі авантюриста було стільки складних лабіринтів, що в них можна було заплутатися навіть володіючи ниткою міфічної Аріадни.