В сузір’ї Дракона

А й справді. І краще, ні, безпечніше. Аніякого ризику! Адже літання уві сні характерне тим, що воно, на відміну від авіапольотів, безпечніше на всі 100 відсотків! Навіть і через Велику китайську стіну. І на будь-якому літальному і нелітальному засобах: хоч на велосипеді, хоч на мітлі, хоч на паличці чи й соняшничині, хоч і просто так — за допомогою власних рук, які уві сні, звичайно ж стають чарівними крилами. І неодмінно щасливий фінал. Бо коли під час такого польоту ситуація раптом починає виходити з-під контролю й переростати в критичну, все одно можна запросто врятуватися — миттєво, перед самим ударом об землю, проснутися. І увесь фокус. І радій собі, що то був усього лише сон. Слава Богу!

Зате ж відчуття піднебесного ширяння! Такого й у літаку не спізнаєш. Навіть тепер, вже за пенсійного віку, згадуючи ті далекі дитячі польоти, захоплено думаю: неймовірне свято! Ні з чим не зрівняне! Але ж і щасливий я, що колись спізнав їх. Бо й досі відчуваю в грудях солодкий страх висоти і себе на розпростертих руках і безодню під тобою, над якою ти наче на крилах зависаєш, а не на все тих же дитячих ручках. Над безоднею — страшною і манливою. Ні, таке буває лише уві сні!

У дитинстві я літав часто й охоче (щоправда, через В. к. с. не доводилось — мабуть, тому, що останньої в нашому селі чомусь не було). І літав, мабуть, чи не до двадцяти з чимось років. А потім — як відрізало! І я з сумом подумав: все! Відлітав своє! На жаль, уже виріс і руки мої тепер уже ніколи не будуть пташиними крилами, а будуть просто руками для праці, наземної.

А найчастіше снилося, що я піднімаюсь на якусь гору — і здалась вона мені! — височенну й круту. Дивно, я панічно боюся висоти, а на таку крутизну над прірвою чомусь деруся, і чим вище піднімаюсь, тим страшніше і тяжкіше. Кожна клітина тіла горить, задихається, ноги-руки тремтять та німіють — ногам ні об що обіпертися, рукам ні за що вгорі вхопитися і я вже між небом і землею переляканим вужиком тиснуся до прямовисної скелі. А ліворуч і праворуч мене, і піді мною світла безоднява. І вгору вже немає змоги дертися і назад спускатися ще страшніше й небезпечніше.

І ось невмолимо настає та мить, коли ноги мої сковзаються, занімілі пальці рук вже не згинаються і я, зірвавшись, падаю. У провалля. Все! Кінець!

Внизу — далеко-далеко, як в іншому, більш щасливому світі, куди я стрімголов падаю — широка долина, повна світла і зеленого братства рослин. Петляє голуба річечка з жовтими берегами й зажуреними купками верб, на луках пасуться череди корів, вдалині мріє село в тополях… І я, притом шугаючи вниз у розпачі — потопаючий хапається і за соломину — розкидаю руки і… І раптом відчуваю, що вже не каменюкою шугаю, а птахом ширяю в піднебессі. І в перелякане личко моє б’є туге повітря, радість вільного лету забиває мені дух, розпирає груди і я, задихаючись від захоплення, кричу:

— Лечу-у-у-у!!!

А сам думаю: «Ой, треба пошвидше прокидатися, бо ще розіб’юся, а завтра ж у школу… Все ж таки я не птах і замість крил у мене всього лише руки… А раптом везіння скінчиться?..»

І прокидаюся. З криком на губах.

У теплій постелі. Схоплююсь збуджений, захеканий і зляканий, як наче б за мною оце сто вовків гналося!

— Чого це ти серед глупої ночі телесуєшся, Валько? — сполошено питає бабуся і пучками складених пальців осіняє мене дрібними хрестиками. — Свят, свят…

— З гори падав у прірву…

— Ой, Божечку ж! Ой лишенько ж! — сплескує бабуся сухенькими, геть виробленими ручками. — Так чого доброго і вбитися можна. Га? Якої трясці ти на ту гору поперся?

— Якби ж я знав…

— Гаразд, спи, розбиратися будемо, як Боже світло настане.

Вранці бабуся й справді влаштовує розбір моїх нічних польотів.

— Якщо літаєш уві сні, дитино моя, се добре. Се ти ростеш, мій рідний. Тож і рости великий. — І неодмінно додає: — Але виростаючи, не забудь, дитино моя, що й ума набиратися. Кажуть, як виростеш — знадобиться. Щоб бува у житті не поперся на яку дурну гору!

Звідтоді я стараюся дотримуватися слушного бабусиного заповіту і, здається, хоч якогось розуму я таки набрався. Принаймні на дурну гору, од якої мене колись застерігала бабуся, я вже не пруся. А Великої китайської стіни, слава тобі Господи, у нас немає.

… Тож далі вони вже летіли осібно: попереду велосипед, створений, звісно, не для такого кульбіту, позад нього необачний велосипедист, який з пернатими нічого спільного не мав, хоча й летів… А внизу, через гори й долини, крутосхили й урвища, через відроги й хребти тяглася на чотири тисячі кілометрів Велика китайська стіна. Та через яку так хотілося перелетіти тому симпатичному ханю Лі, який жив не стільки в Китаї, батьківщині своїй, як у Країні Свого Дитинства, а вона ж всюди однаковісінька — у всі часи, у всіх народів.

Ні, щоб ви там не казали, а таки справді краще літати уві сні, коли ти можеш у будь-яку критичну мить своєчасно проснутися. І послухати мудру пораду бабусі на розборі польотів щодо дурної гори…