В сузір’ї Дракона

І в ту ж мить він збагнув, що бачить. Дивно. Спершу з пітьми проступили очі — великі, світлі, доброзичливі, а вже потім він загледів у кімнаті високого чоловіка, простоволосого, у блакитному плащі. На грабіжника незваний гість щось не схожий — і то вже добре.

— З ким маю честь… містер… Як вас?

— Ентоні Мередіт, — представився незнайомець з легким поклоном.

— Джек Лондон, письменник, — відрекомендувався він.

— Я знаю, що ти — Джек Лондон, — сказав незнайомець, підходячи ближче і від нього ніби війнуло достиглим хлібом. — Знаю, що ти — син солдата і мисливця-блукача, матрос шхуни, золотошукач з Клондайку, шугай американських доріг, робітник джутової фабрики, один з мільйонів «білих рабів» Залізного молоха, бунтар, соціаліст, письменник. ІЦе молодий, але вже відомий. Гордість американської літератури.

— Ви добре вивчили мою біографію, містере Мередіт.

— Це було нескладно, бо хто ж тебе не знає.

— Але я, на жаль, не знаю, хто ви.

— Ти і не можеш мене знати, адже я із майбутнього, — відказав пришелець. — Із далекого, із 27-го сторіччя, або з П’ятого віку ери вселюдського братерства.

— Із дві тисячі сімсотого року? — письменник зітхнув: — О, таких гостей у мене ще не було. Але… Нас розділяють сотні і сотні літ, а ми стоїмо поруч. Хай це навіть і сон, але ж до біса гарний сон! Як би я хотів хоч одним оком, хоч на одну лише мить заглянути у таке далеке майбутнє людства.

Не кажучи й слова, Ентоні Мередіт випростав руку з якимось блискучим предметом, натис пальцем червоний виступ на ребрі і повільно повів тим прямокутником, наче вигортаючи з кімнати морок. Стіна почала голубіти, потім посвітліла. Хитнувшись вперед, Джек Лондон побачив на стіні блакитне небо, у якому висів гігантський космічний корабель, а під ним були зелені гори з білосніжними шапками снігів, а нижче — панораму сонячного міста. Воно випливало з долини виноградників, виростало, збільшувалось і письменник виразно бачив дивної архітектури будинки, просторі, залиті сонцем бульвари і площі, мармурові скульптури в парках… І всюди люди — вродливі, усміхнені, щасливі… Невже й справді в майбутньому настала вимріяна ера вселюдського братерства? Скільки сміху, пісень, дитячого щебету линуло з предивного того видива!

— Про таке майбутнє я мріяв у долині Клондайку, на Юконі, в горах Маккензі… Але, на жаль, його і за все золото Маккензі не купиш.

— Майбутнє не купують, його будують — своєю працею і своєю честю…

— Авжеж! Щасливі ви, люди майбутнього. Хоча й ми не безталанні, дещо теж спізнали. То що я бачу?

— Місто П’ятого віку ери Вселюдського братерства. Дві тисячі сімсотий рік за загальним літочисленням.

— Овва! Це таки мені сниться.

— Ні, місто бачиш справжнє.

— Але ж воно… казкове, — замислено мовив письменник. — Невже й справді у вашому сторіччі на Землі більше немає зла і неправди? Гноблення і соціальної нерівності? Клятих воєн і крові? Невже й справді у вас люди всіх рас і племен — брати? Невже таке можливе?

— Так.

— І як це вам вдалося?

— Не тільки нам, а й вам. Бо все, про що ви мріяли і за що боролися — збулося. Тож ви з нами. І ти теж. Глянь-но на оту площу, де біля пам’ятника бавляться діти. То стоїш у граніті ти — письменник-романтик Джек Лондон. На цоколі викарбувано всього лише одне слово: «Золотошукач».

— Гм… Це й справді так, адже я все своє дотеперішнє життя шукаю золото. — Зітхнув: — Тільки надто мало його знайшов.

Жадібно вдивлявся в обличчя невідомих йому людей.

— Зворушений, що ви в такому далекому майбутньому не забули мене… сякого-такого. І навіть витарабанили на гранітний постамент… Але чому це містер Мередіт прибув із свого прекрасного майбутнього у сіре минуле, у наш вік? Що його тут цікавить?

— Любий наш Джек Лондон, люди ери братерства хочуть бачити тебе живим. Я прийшов за тобою, друже.

Письменник з трудом відірвався від міста майбутнього і, не розуміючи, глянув на пришельця.

— Даруйте, але… як я зможу із свого сторіччя ступити аж на сімсот — чи скільки там? — літ уперед? Хіба що на крилах мрій.

— Ні, про це подбає машина часу. — Ентоні Мередіт простягнув до письменника руку з блискучим прямокутником. — Візьмися за мою руку і зроби три кроки вперед.

Але письменник навіть не ворухнувся.

— Всього лише три кроки і ти опинишся по той бік стіни у дві тисячі сімсотому році. У щасливому місті ти нарешті будеш щасливим. Всього лише три кроки й одна мить. Зважуйся, письменнику, бо кожна хвилина чекання пожирає в машині часу надто багато енергії.

— Виходить, я — за три кроки від щастя?

— Так. Ну ж бо, друже, зважуйся.

Джек Лондон відчув, що стіни в його кабінеті немає, а там, де вона щойно була — простір. Вільний простір у двадцять сьоме сторіччя, у щасливу еру братерства людей… І до всього цього лише три кроки…

— Послухай, мій нічний гостю. Хіба може, — бодай і в далекому майбутньому, — бути всезагальне щастя? І звідки воно у вас взялося? З неба впало чи ви кожному видаєте його по списку?

— У свій час, у двадцятому столітті ви теж доклали зусилля, щоб ми стали щасливими.