В сузір’ї Дракона

У розпалі був полудень року, як називали червень, в Києві полум’яніли маки й півонії, на базарах гірками здіймалися стиглі, як не бризнуть соком, черешні. Яріло благословенне червневе літепло, що, кажуть, ліпше кожуха. Дні стояли гожі й сонячні, і все подавало знаки, що так буде і завтра, і позавтра; комарі вилися роями, на ставках голосно кричали жаби, а це вказувало на гарну погоду; ще кували зозулі — теж ознака, що літо буде гоже; веселки опускали свої коромисла лише зі сходу на захід-це теж віщувало на добрі днини. Та й півні в Новобіличах, на західній околиці Києва, де я тоді мешкав, співали цілими днями — певно, від повноти задоволення літом, таке їм властиво в червні за його літепла.

Надходили Купальські свята.

На Івана на Купайла деревська молодь, як і в часи пракнязя їхнього Мала, неодмінно збиралася на березі тихоплинного Ужа вшанувати бога земних дарів, якому древляни щоліта підносили хліб — головний плід землі. За слов’янськими, ще прадідівськими, звичаями (в Україні вже майже забутими), деревські хлопці й дівчата, повбиравшись у вінки, розпалювали в надвечір’ї багаття біля води і, славлячи Купайла, кружляли в легеньких танках чи парами стрибали через жаркі вогнища — на щастя, на долю. Грища їхні молодечі незмінно тривають до білого світу. А втім, скільки тієї ночі, коли день у червні удвічі перевищує ніч.

На березі Ужа (або — Уша), неподалік Іскоростеня, матері городів древлянських, прадавньої столиці їхньої, в ніч на Івана Купайла мене й мала чекати Ольга — Оля, Оленька, княгиня моя древлянська. У ніч на Івана Купайла і мали нарешті щасливо завершитися наші багатолітні інтимні стосунки, що, здавалося, вже зайшли в глухий кут.

Познайомились ми в Києві, ще коли Ольга Корибут навчалася в університеті імені Тараса Шевченка, як і я, на історичному факультеті. У ті роки за домовленістю між двома суверенними державами деревська молодь (щоправда, на правах іноземців) навчалася в багатьох вузах України. Частина її потім поверталася в свою Древляндію (де, до речі, роботу молодому спеціалісту знайти було дуже непросто), але більшість назавжди залишалася в Україні (цьому охоче сприяла й українська влада), де рівень життя був значно вищий, та й була перспектива роботи й подальшого професійного зростання, і взагалі карликова Древляндія не йшла ні в яке порівняння з Україною, деревські хлопці охоче одружувалися з українками, а древлянки, в свою чергу, охоче виходили заміж за місцевих парубків, ті і ті з часом ставали добрими українцями, як і їхні, зрозуміло, діти.

Але не такою, на мою біду, виявилась Ольга Корибут, моя вічна радість і моє вічне горе. Була вона ревною (це мене трохи лякало) деревською патріоткою. Спершу ми з притаманним молодості максималізмом сперечалися мало не до хрипоти. Я доводив: чи не все одно, якої ти, мовляв, національності і де жити — в Україні чи в Древляндії, — хоча, звісно, краще все ж таки в Україні, але Ольга затято на своєму стояла: не все одно. Я — древлянка, такою була, є і буду до скону своїх літ. На щастя, ми згодом ніби примирилися, залишаючись, щоправда, на своїх позиціях, навіть здружилися, і дружба наша з часом непомітно переросла у щось більше.

Зовні Ольга — істинна древлянка з льонарського Полісся (Україна традиційно скуповувала в Древляндії льон, навзамін постачаючи у дещо відсталу Олину батьківщину сучасну техніку): сині, як льон, очі, біляве розкішне волосся, струнка, висока, в’юнка станом, запальна і неймовірно… гарна. Попри наші суперечки з національного питання, дівчина, як магнітом, притягувала мене до себе, і світ мені без неї уже був немилий.