В сузір’ї Дракона

А далі Микола Павлович почав розказувати, що з Космосу, виявляється, на земну поверхню випадає багато пилу — в тім числі й космічного. Тієї пиляки — подумати тільки! — щорічно набирається з мільйон тонн! Крім того, на Землю щорічно падає від 500 до 1000 метеоритів вагою від кількох грамів до кілограма. Переважна більшість із них і зовсім крихітні, частки грама, а якщо метеорит тягне на десять і більше грамів, то це вже болід. Рухаються вони з дуже великою швидкістю. Внаслідок опору повітря метеорне тіло гальмується, треться об повітря, його поверхня починає нагріватися, речовина поверхні плавиться і тіло тоді починає світитися. В атмосфері Землі більшість метеоритів з’являється і зникає на висотах від 110 до 70 кілометрів. Щодоби в атмосферу проникають до мільярда метеорних тіл, маса яких не перевищує 0,01 грама. І все ж загальний приріст матінки-Землі за рахунок метеорної речовини сягає 200 тонн за добу! Також відомі метеорити від 1 до 67 тонн! («Оце… каміння! — ми хором. І як же воно тримається в небі, допоки не впаде?») Падіння величезних метеоритів утворило чималі кратери на поверхні Землі — хоча б Арізонський у США діаметром 1200 і глибиною 180 метрів! Зустрічаються кратери просто величезні. Як у Канаді, наприклад, кратер Менікееген — 64 кілометри діаметр! Як установили вчені, приблизно 210 мільйонів років тому там упав метеорит, який пізніше отримав ймення Люципер (О, це вже ближче до зміїв!) Він знищив все живе на сотні кілометрів навколо. І вибух такого метеорита в сотні тисяч разів був потужнішим за атомну бомбу, що її було скинуто у 1945 році на Хіросіму… Усього знайдено 2000 метеоритів, більшість з них кам’яні. І до тітки Лизавети теж залетів у хату, пробивши дірки в дахові та стелі не якийсь там казково-фантастичний вогненний змій, як про те говорять у селі, а всього лише звичайнісінький кам’яний метеорит, можливо, й залишок боліда, що не встиг згоріти в атмосфері…

Я, пригадую, того дня не прийшов додому зі школи, а прибіг. Ледь чи не захеканий.

— Бабо Зіно! Бабо Зіно! — заторохтів з порога (так я з малих літ звав свою бабусю). — Зараз я тобі щось таке розкажу, таке… Ти тільки ойкнеш і скажеш: та невже ж воно й справді такечки?.. (Баба Зіна, коли чомусь дивувалася, то завжди ойкала і казала: та невже ж воно й справді такечки?..) — Пошвидше сідай, та й буду я розказувати!

Коли я що-небудь розказував, баба Зіна неодмінно мусила сидіти, а слухаючи, дивитися мені в очі. І того разу баба Зіна слухняно сіла на лаву, що довга й широка, від покуті й до дверей тяглася попід стіною і заміняла нам меблі (була в нас, щоправда, ще й табуретка, власноруч колись змайстрована дідом, але від старості вона сама вже ледве трималася купи і ми на неї остерігалися сідати). Отож, баба Зіна сіла на лаву, поставила перед собою нерозлучний свій сучкуватий ціпок, поклала на нього руки долоню на долоню, сперлась на них підборіддям — її улюблена поза, — і звела на мене ласкавий погляд своїх добрих, вже вицвілих очей, що колись були синіми, готова мене слухати щонайуважніше, а я, ходячи перед нею сюди й туди, вигукував збуджено:

— Слухай, бабо Зіно, що нам у школі розказував Микола Павлович, учитель фізики! Зараз я тобі таке скажу, таке… Та ти сто разів ойкнеш! Виявляється, вогненний змій, який уночі приперся до тітки Лизавети, пробивши дірку в її хаті, насправді й не був вогненним змієм!

— Ой, лишенько!.. — звично ойкнула моя баба. — А хто ж тоді прилітав до Лизавети, якщо не огняний змій? Всім же відомо, що то він, окаянний! Змій крилатий вогняний, небесний!

— Метеорит! — вигукнув я одним подихом.

— Хто, хто? Ме… ме…

— Ме-те-о-ри-ит! — повторив я по складах.

І, не збавляючи швидкості, проторохтів бабі Зіні все, що того дня почув у школі від Миколи Павловича, вчителя фізики.

— Ну-у??? — вигукнув я, скінчивши переказ чужої мудрості. — Хоч тепер тобі, бабо Зіно, втямки, хто ж насправді прилітав до тітки Лизавети?

— А хто ж? — закліпала моя слухачка і її вицвілі очі почали синіти (таке траплялося, коли баба хитрувала).

— Та чим ти слухала, бабо? Не буду я вдруге розказувати! Кажу, ніякий то не вогняний змій, а метеорит. Тепер тобі втямки?

Баба Зіна поплямкала губами, наче пробувала почуте на смак і закивала.

— Втямки, Валько, тепер втямки, — її очі в сіточці дрібних зморщок і геть засиніли.

І я вирішив на всяк випадок влаштувати своїй добрій бабусі іспит.

— То скажи мені… Хоч тепер скажи, хто ж прилітав до тітки Лизавети?

— Огняний змій, а то ж хто іще. Та й люди кажуть, що огняний змій. Тілько вони не знали, що звати його ме… ме…

— Метеорит, — ледь не застогнав я.

— І я кажу: огняний змій на ймення Метеорит. Бо хто б іще, як не він, огнедишний — більше нікому до вдови прилітати. Він, він, той що на парубка потім перетворюється в хаті, на красеня писаного — тіко про це Лизавета не зізналася. А виявляється, його так химерно звати: ме… ме…

— Метеорит, — я вже стогнав.