В сузір’ї Дракона

Більш як піввіку минуло звідтоді і нині я ні-ні та й думаю, згадуючи своє далеке вже, предалеке дитинство, що десь зосталося за туманами, за далями швидкоплинного часу: а, може, й справді тоді до тітки Лизавети прилітав вогняний змій? Адже й добрий наш вчитель фізики про те розказував у школі, тільки звали того змія Метеоритом…

І бачиться мені (особливо, як не спиться, як вийду на балкон під шатро чорної зоряної ночі): летить Змій небесний, крилатий, вогненний, полум’ям дише…

З висоти своєї піднебесної, із зоряного блиску нічного небозводу видивляється крилатий спокусник красуню собі до смаку — для любощів і втіхи… (Зміям теж любощі та втіха потрібні). Не сховається та любка-голубка в хаті, розсиплеться він іскрами сліпучими над вибраною хатою і через димар у покої шугне, обернеться перед вибраницею молодцем невимовної краси й жаги. А вже яку вибере, то зачарує її і вона, незцілима, буде до віку — вже її ні відшептати, ні відпоїти зіллям ніхто не зможе.

«Не люблячи — полюбить, — казали наші пращури в таких випадках, не хвалячи — похвалить такого молодця; уміє він, злодій, душу красної дівиці заморочити привітами, втішить він, згубник, мовою лебединою молодицю молоду, зігріє він, хтивий спокусник, огнем своїм пекучим ненаглядну в гарячих обіймах, розтопить він, варвар ненаситний, самотність її, розтулить їй жагою уста, і від його поцілунків вже горить вона красним сонцем-сонечком, а без нього красна дівиця сидить в тузі й журбі, без нього вона вже й на світ Божий не дивиться і не радується йому, без нього вона сушить себе, гнітить тугою, а з ним вона здобуває чарівну силу, він, зальотник небесний, дасть любці своїй живої води — старості вона ніколи не знатиме, а біля ніг її лежатимуть усі скарби світу…»

Іноді вогненні змії викрадають красунь, котрі припадуть їм до шмиги, ласкаво беруть їх у свої мідні блискучі пазурі й огненною стрілою линуть у небі, несучи вибранцю у свій підземний світ, ховають її в скелях чи в залізних царствах своїх, чи на острові посеред моря-океяну, де зберігають нелічені скарби і тримають викрадену в злій неволі доти, доки не з’явиться лицар та й не звільнить полонянку змієву…

— Жаль, що не викрав мене тоді вогненний змій, а замість нього до мене якесь каміння з неба прилетіло, зване метеоритами, — довго згадуючи ту давню історію, зітхатиме тітка Лизавета й старітиме від того зітхання.

— Тю, тю, — жінки. — Що ти мелеш, окаянна?!.

— А відніс би мене летючий гад у царство своє підземне, залізне, — не слухаючи жінок сама з собою журиться тітка Лизавета, чорноброва і чорноока та ще й білолиця (з лиця її хоч воду пий). — Ну, посиділа б у його неволі, але звідти мене неодмінно лицар звільнив би… Та що тепер. Змій мене не викрав, мабуть, дід Левко його своїм бемканням у рейку сполохав, тож і лицар-змієборець мені не випадає. І ніхто мене й ніколи вже не звільнить…

— Від чого?

— Від чого, від чого… Хіба я знаю від чого? Від чого треба, від того б і звільнив… Від туги, від удовиної долі… Від самоти неприкаяної…

— Здивувала! Дак в селі чи не кожна третя — удова. Проклята війна чоловіків наших пожерла. То всім нам тепер доведеться чекати старості в самотині — в колгоспній неволі. І ніхто не звільнить нас від долі нашої гіркої…

— Воно й так, — погоджується зі своїми товарками, подругами по нещастю, тітка Лизавета. — Та й лицарі вже, мабуть, перевелися. Тепер тіко змії й позоставалися… Але чекати, виглядати все дно треба…

— Кого?

— Та хоча б простого чоловіка, якщо вже не лицаря…

… Минала перша весна після останньої світової війни.

ПЕТЬКА ДАКТИЛЬ

І Зурбагай несподівано збагнув, що перед ним літаючий ящір.

«Мабуть, від перевтоми».

Зурбагай стулив повіки, разів три-чотири глибоко вдихнув і видихнув повітря, подумки полічив до тридцяти й розплющив очі.

Літаючого ящера ніде не було.

«Ну й добре, — обрадувано подумав він. — Напевне, я таки перевтомився за літо… Але цікаво — куди поділася підбита качка? Падала вона десь тут… Треба пошукати, бо все одно під ранок пропаде. Або лисиці спіймають».

Закинув рушницю за плече і рушив берегом.

Та не зробив і трьох кроків, як побачив ту химеру — літаючого ящера. Волочачи перебите крило, той незугарно кульгав до ближнього куща полину. Загледівши людину, чудо-юдо завмерло, великі круглі очі його, чомусь схожі на риб’ячі, не кліпаючи, насторожено втупились в Зурбагая.

Зурбагай сказав «хм», присів на піщаний горбик, зняв з плеча рушницю і поклав її поруч. Дістав сигарету, запалив.

На літаючого ящера намагався не дивитися, хоч це йому й коштувало чималого зусилля.

Отже, він таки й справді здорово стомився за літо — три місяці безперервної праці, коли по сімнадцять-вісімнадцять годин на добу не вставав з-за столу, дали взнаки. До всього ж він надто збуджений, от уява й розгулялась, а вона в нього така, що тільки дай привід… Треба перш за все заспокоїтись, а потім зосередитись на чомусь іншому, щоб відволікти увагу від літаючого ящера. Хоча ні, подумав він тут же, треба спокійно розібратися, як усе це сталося…

Значить так, він вистрелив…