Читаем Василь Шкляр "Залишенець" полностью

Реквізували касу, знищили телефонно-телеграфне начиння і, пустивши півня, побігли до берега Шполки, де нас піджидали

Фершал із Ладимом, тримаючи напоготові коней. Аж раптом позаду гримнуло. Охоронець, який заховався десь у комірчині, тепер, задихаючись від диму, вискочив надвір і зопалу вистрілив нам услід. Пальнув навмання, та іноді дурна куля влучає точніше, ніж прицільна. В'юн, який біг попереду, скинув руками вгору, немов послизнувся. Я знав цей змах руками. Бачив його не раз. Не пошкодував гранати і пожбурив її туди, звідкіля пролунав постріл — при світлі пожежі побачив, як крутнулася догори ногами розкарякувата постать.

В'юн упав горілиць на вологу весняну землю. Опустившись на коліно, я схилився над ним. В'юн дивився на мене широко розплющеними очима.

— Так лягла карта, пане отамане, — сказав він. — Усе правильно… Прощавайте…

В'юн усе ще дивився на мене, але я бачив, що очі його неживі. Провів долонею по його повіках. Потім узяв, мертвого, на руки й швидко пішов до берега.

Ми поховали В'юна в рову під Шполянським лісом. Я дістав із кобури китайку, яку завжди мав при собі, розірвав навпіл і накрив йому очі. Тіло засипали землею, зверху поклали гілля.

Нічний ліс пахнув рястом.

Сіли на коней. Всі, окрім Козуба. Він залишився сам на сам із товаришем. Коли нас наздогнав, я простягнув йому «штаєр».

— Чому мені? — знітився Козуб.

— Ти знаєш, — сказав я.

А через два дні на Лебединський ліс посунула облава. Виходить, ми таки добре насолили комуні. Ще зранку примчали

Біжу й Василинка, які чатували в роз'їзді, й повідомили, що в наш бік рухається близько сотні людей. Попереду широкою лавою ідуть селяни-відповідачі, а вслід за ними суне міліція і, видно з усього, ударна група ББ.

Я постановив зібрати все своє добро і відійти до Графського лісу.

Та наступного ранку ми побачили, що переслідувачі не вгамувалися. Пересидівши ніч на Богунових хуторах, вони посунули вже на Графський. Довелося перескочити під Капітанівку.

На конях ми могли їх водити за носа скільки завгодно, але все це мені не подобалося. Вовкулака пропонував зайти нахабам у тил і, не чіпаючи заручників, потовкти чекістів. Така зухвала думка мене й самого навідувала, проте довелося її відкинути: в такому бою вибірковими жертвами не обійдешся. Усе показувало на те, що настав час переходити в дальші краї. Інакше вони од нас не відчепляться. До того ж я страшенно скучив за

Холодним Яром. Як він там? Чи жевріє ще вогонь хоча б у його печерах? Чи стрінемо там кого-небудь із козаків-залишенців?

Я був певен, що так. Але й гадки не міг припустити, що в Холодному Яру на зустріч мене покличе… отаман Веремій.

* * *

Перейти на страницу:

Похожие книги

Белая Россия
Белая Россия

Нет ничего страшнее на свете, чем братоубийственная война. Россия пережила этот ужас в начале ХХ века. В советское время эта война романтизировалась и героизировалась. Страшное лицо этой войны прикрывалось поэтической пудрой о «комиссарах в пыльных шлемах». Две повести, написанные совершенно разными людьми: классиком русской литературы Александром Куприным и командиром Дроздовской дивизии Белой армии Антоном Туркулом показывают Гражданскую войну без прикрас, какой вы еще ее не видели. Бои, слезы горя и слезы радости, подвиги русских офицеров и предательство союзников.Повести «Купол Святого Исаакия Далматского» и «Дроздовцы в огне» — вероятно, лучшие произведения о Гражданской войне. В них отражены и трагедия русского народа, и трагедия русского офицерства, и трагедия русской интеллигенции. Мы должны это знать. Все, что начиналось как «свобода», закончилось убийством своих братьев. И это один из главных уроков Гражданской войны, который должен быть усвоен. Пришла пора соединить разорванную еще «той» Гражданской войной Россию. Мы должны перестать делиться на «красных» и «белых» и стать русскими. Она у нас одна, наша Россия.Никогда больше это не должно повториться. Никогда.

Александр Иванович Куприн , Антон Васильевич Туркул , Николай Викторович Стариков

Проза / Историческая проза