Василь Шкляр "Залишенець"

Василинка миттю зіскочив з коня, кинув на землю свою шапку-кубанку, зняв із себе паска з кобурою, потім поклав за пазуху «гусяче яйце» — круглу ребристу гранату — і, ставши тепер не партизаном, а пастушком, на хвильку замислився: чи нічого він не забув? Нагнувся і підібрав суху дубову палицю.

— Він що, лупцюватиме їх? — здивувався Невіруючий Хома.

Але йому ніхто не відповів. Василинка вже біг через поле до брички і, вимахуючи дубовим бучком, репетував як на пожежу:

— Стійте! Стійте, там у селі банда!

Його почули, всі троє повернули голови до Василинки, та, видно, нічого не второпали, бо бричка котилася далі.

— Назад! Назад! Там повно банди! — закричав Василинка, добігаючи до брички й показуючи бучком у бік Жаботина. —

Розгромили радкоп, спалили сільраду, вирізали комезу[*]!

— Да что ти ґаваріш? — зумівся гладкий чоловік у френчі. —

Какая банда? Аткуда?

— Не знаю откуда, а тільки дядько Йван послав мене в Михайлівку переказати, бо вони розтрощили й тиліфона, і мого тата вбили… — Василинка з розпуки заплакав. Сльози навсправжки котилися по його щоках і не давали до пуття роздивитися на красиву тьотю в шкіряному кашкеті, таку поважну та пишну, наче вона була тут старша над чоловіками і менше за всіх злякалася того, що сталося в Жаботині.

— Сколько іх? — спитав «погонич», потягнувши віжки на себе.

— Бага-а-ато, — схлипнув Василинка.

— Паґаді, мальчік, нє плач, успокойся, — сказала красива тьотя, дивлячись на Василинку великими чорними очима. — Ти хочеш сказать, что бандіти да сіх пор в сєлє?

— А де ж?! — сердито вигукнув Василинка. Його розізлило, що ця чекістська посмітюха була така гарна і що вона назвала його «мальчіком». — Подивіться, що вони зі мною зробили! —

Кинувши палицю на землю, Василинка розхристав груди і вихопив з пазухи «гусяче яйце». — Руки догори, бо тут вам і смерть!

Усі троє оторопіли, забувши, де в них руки. Може б, котресь ще шарпнулося до револьвера, але Василинка так «замкнув» пальця на кільці гранати, що якби навіть падав мертвий, то «гусяче яйце» зосталося б в одній руці, а чека в другій. Першим його послухався гладун у френчі, потім, випустивши віжки, підняв руки «погонич». Дивлячись на них, шкіряна красуня зневажливо фиркнула і, ніби граючись, зробила те саме.

— Ну, і што дальше? — глузливо спитала вона.

Ця крива усмішечка Василинку доконала. Погань навіть перед смертю не сприймає його всерйоз.

— Ви хотіли знати, де банда? — він теж усміхнувся аж до вух. — Банда здесь, мадам!

«Мадам» уже не мала в цьому сумніву, бо від лісу до них галопували вершники. Щоб менше здіймати шуму, Ворон узяв із собою лише Вовкулаку й Біжу. Швидко роззброївши та обшукавши трійцю, до лісу їх повели пішки. Бричкою їхав услід Вовкулака, везучи на задньому сидінні три револьвери, коричневий цератовий портфель, планшетку та шкіряну польову сумку.

У дубині їх зустрів почет із дев'яти козаків.

Переглянувши посвідки «гостей», отаман заяснів лицем — риба попалася чималенька. Він допитав їх поодинці. Гладун виявився першим заступником голови окружного виконкому

Федором Івановичем Касатоновим. Розповів, що родом він із

Смоленщини, а в Україну його послали для зміцнення совєтської влади. Тут він нічого поганого не зробив, не вбив і мухи.

Підіймав сільське господарство. Ось і тепер їхав до Жаботина організовувати весняну посівну кампанію. Якщо його відпустять, він одразу комісується за станом здоров'я, поїде на свою

Смоленщину, і тут ноги його більше не буде.

— По тобі не скажеш, що ти слабий, — похитав головою Ворон. — Френч он тріщить по швах. Пику на нашому салі од'їв?

— Я сала нє єм, — сказав гладун. — У мєня ат нєво ізжога.

— Виходить, що наше сало ще й винне, — зітхнув Ворон.

— Ви же меня нє растрєляєтє? Я ведь что… я мірний человек… занімался сєльскім хазяйством. Я люблю Украіну…

— А Росію ти любиш? — спитав Ворон.

— Ну… как жє, канєшно. Сразу уєду, єслі атпустітє. Ви жє меня атпустітє?

— Це вирішить Вовкулака.

Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикидав собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет».

«Погонич» у плащику-пильовику на прізвище Самохін був діловодом того ж таки виконкому і також «підіймав» сільське господарство. Тобто вигрібав хліб у селян. Він теж почав було з того, що не з власної волі лишився тут після демобілізації, але

Ворон його перебив:

— Краще скажи, хто оця баришня, яка з вами?

— Как кто? Уполномочєний ґепеу, разве нє відно?

— Видно. Але мені цікаво, чим тепер у чека займаються жінки?

— Чєсно? — Самохін напустив на себе презирливу міну. —

Савокупляются с бальшім начальством. Асобєнно прієжжім.

— І ця теж?

— Штатная блядь. Ето у ніх теперь називається аґєнтурной работой. Ви меня панімаєте? Только ето между намі, — сказав

Самохін так довірливо, що Вовкулака ледве не поперхнувся слиною. Діловод досі не усвідомив, що для нього це вже не має значення — між нами чи між усіма.