Василь Шкляр "Залишенець"

Він дістав кисет, скрутив довгу товсту цигарку ще з того самосаду, що йому підсипав Вовкулака незадовго до їхнього бою під

Старосіллям. Добрий тютюнець трапився, продирав до печінок, а не розійшовся досі тому, що майже місяць Ворон не курив, поки Євдося повертала його з тогохвіту. Він креснув сірником, глибоко затягся, відчуваючи, як злегка наморочиться голова.

Трохи відвик од міцного диму, та хай — переб'ємо цей грішний дух ворожбитської ночі, сказав собі Ворон. Спом'янемо краще козака Вовкулаку, що знався на доброму тютюні, нічних багаттях і таємницях смерті…

Ворон ще тоді, у загоні Гризла, швидко вгадав, що в цьому хлопцеві з хижим ротом причаїлася якась підспідка, котра не давала йому спати. І тільки недавно, коли вони збиралися на чергове «погуляння багатими селами» з червоним прапором, Вовкулака при нічному багатті сам виповів Воронові свою таїну. Ніби передчував загибель і хотів висповідатися.

…Його молодший брат був красенем на всю Звенигородку.

Так буває іноді: два брати чи дві рідні сестри ніби й схожі між собою, видно, що тієї ж породи, але одне вдасться як намальоване, а друге — наче підкинули. Про Вовкулаку казали, що він народився вночі під час затемнення місяця, через те вийшов таким, що тільки вити на місяць. Але молодшого брата Куземка він любив страшенно. Може, навіть дужче за себе: був йому і за няньку, й за мамку, і за сторожа-охоронця. Вони до Гризла разом прийшли. Куземко не був якимось мазунчиком — тямив і шаблю тримати, і на коні сидів, як улитий, і не боявся заглянути в очі смерті. Дівчатами міг би перебирати як душа забажає, та, бач, не на те повернуло — присохла його душа до такої фурії, що плюнь і розітри. Закохався Куземко в Борухову Цілю — дочку стрижія Боруха, що тримав цирульню біля заїзду Винокура.

Ціля була цікава жидівочка — тонка, як та голка, а груди наче позичила в кого чи підмостила дві дині, що аж розпирали рипсову блузку. Ще більшим у Цілі був рот — аж до вух; губи повні, очі чорнющі, дивись, так і пришпилить тебе до своєї спідниці тими очима. А спідничка у неї теж була за останнім фасоном — довга, із синього ситцю, з широкими шлейками. І то як тільки вибився Куземко в парубки, помітив Вовкулака, що він до цирульні вчащає, стриже в Боруха вже стрижену голову, косуючи оком, чи не війне де спідницею Ціля. Видно, сучка, приворожила його, це ж легше за все — підібрати жмутик волосся, а далі роби із хлопцем що хочеш.

Одного разу Куземко не застав у цирульні Боруха, а тут якраз підвернулася Ціля й так, ніби жартома, сама напросилася його підстригти. Той дурень усівся в крісло, Ціля обгорнула його запиналом, приємно торкаючись пальчиками до шиї, застрекотала ножицями, а далі й дві пружно-м'якенькі дині, мов ненароком, лягли йому на плечі. Куземко пропав. Коли Ціля запропонувала йому ще й поголитися (вперше в житті!), він тільки кивнув. Ніколи не думав, що дотик холодної бритви до горла може так хвилювати.

Куземко так і не вилазив би з тієї цирульні, та настали інші часи — у Звенигородку прийшли червоні, потім німці й гетьманці, за ними денікінці, далі петлюрівці, тоді прокотилася кавалерія Першої кінної армії Будьонного, яку перекидали до

Криму на Врангелівський фронт із дозволом «самопостачання» дорогою через Україну. І кожне тобі мало діло до бідного жида: дай, дай, дай! До суцільного погрому, правда, не дійшло, але пір'я літало й над заїздом Винокура, і над бакалійною лавкою

Ліхтера, і над мануфактурою Шаєвича, і — чим уже вона їм заважала? — над цирульнею Боруха.

Такий час людей змінює швидко. Коли в містечку, як то скрізь повелося, організувався загін жидівської самооборони (воии назвали його «Красниє соколи»), Куземко був уже з Вовкулакою в отамана Гризла, а Ціля поміняла синю спідницю з широкими шлейками на рудо-зелену; плисову блузку — на шкіряну жакетку з мавзером при боці, на голову пов'язала кінцями назад яскраво-червону косинку. І хоч загін самооборони очолював

Перчик Нухим, він не мав того авторитету, який мала ЦІля

Борух. Вона колінами відчиняла двері начальників ЧК, военкому, ревкому, продкому, тим більше, що там засідали переважно її одноплемінники, які до всього ще й не проти були залізти під Цілину жакетку, перевірити, чи то справді там таке багатство дихає, чи сховано гарматні ядра. Але навіть вони боялися Цілі.

Коли вона проїздила бруківкою центральної вулиці на білому в чорних латках жеребцеві, люди крадькома хрестилися і відверталися, бо вже всі знали про її Мордовию. У підвалі бакалійної лавки Ліхтера, де тепер містився штаб самооборони, Ціля особисто проводила допити своїх ворогів, переважно заручників, чиї родичі пішли до лісу. Викликала батька, матір чи сестру й питання ставила прямо: якщо ваш син (чи брат) не з'явиться тоді-то й тоді до нас на розмову, вас буде розстріляно.

Не з'являвся — розстрілювали заручників у піщаному кар'єрі біля Тікича.

З'являвся — розстрілювали також, тільки вже разом із сином чи братом.

І ось черга дійшла до Куземка.