Василь Шкляр "Залишенець"

Цікаво, що їхній матері Ціля наказала покликати лише молодшого сина, хоча знала, що в лісі гуляють обидва брати. Той, нічого не сказавши Вовкулаці, поїхав до Звенигородки. Тобто сказав, що провідає матір, а про Цілю — ні слова. Ну, ні — то п пі. Але повернувся Куземко на місце постою, як п'яний. Що ни пив — не чути, тільки якийсь не такий, як завжди. Щось темне бродило в ньому, каламутило розум і серце. Не знав тоді

Вовкулака, що завела Ціля й брата його до підвалу під бакалійною лавкою Ліхтера, тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю.

Після того минуло скількись там днів — знов Куземко додому проситься: помитися йому треба, перевдягтися, своїх перевідати. Гризло, як не було гарячого діла, відпускав козаків у такій потребі, любив чепурних, казав, що кожен повинен мати кілька пар запасної білизни, щоб не заводилась нужа. Але Куземко дуже вже часто просився додому, аж недобрі думки почали навідувати Вовкулаку. Питає брата, як там удома, той тільки плечима знизує, мовляв, усе добре, все по-старому.

А тоді почалося: спершу каральний батальйон наскочив на них у Попівському лісі, насилу відірвалися, потім «червінці»[*] намацали їх у Демуриному, довелося втікати на Мотринські яри.

Переходячи з місця на місце, загін Гризла потрапив в оточення біля Топильного. Там вони попали під такий гураганний обстріл, що кора злітала з дерев, тріски летіли межи очі, кулі ляскали об стовбури й лопотіли у гіллі, ніби сипалися з неба. Сікли по них з «максимів», ручних кулеметів, рушничні гранати трощили дерева й орали землю. Це вже було мертве кільце, з якого вирвалася, може, половина козаків, розсіявшись на маленькі групи.

Дістав тоді легке поранення і Куземко. Вовкулака побачив його уже з наспіх перев'язаною вище ліктя рукою.

Коли вони знов зібралися під Русаковим[*], Гризло, покликавши окремо старшин, сказав, що в загоні є зрадник. Це він повсякчас наводить на них червоних карателів. Поки ми його не виявимо, сказав Гризло, ніде не нагріємо собі місця. Треба негайно виставити варту з перевірених козаків і нікого не випускати з табору. Звернути увагу на тих, хто проситиметься з лісу чи спробує відлучитися сам.

У Вовкулаки засмоктало під «ложечкою» — хто викликав у нього підозру, то це Куземко. Коли Вовкулака повернувся з наради старшин, брат сидів одинцем, прихилившись до дерева, і саме закінчував наново перев'язувати рану — один кінець розірваного полотна тримав зубами, а другий незграбно затягував лівою рукою.

— Чого ти не пождав, щоб я поміг? — спитав Вовкулака.

— Пусте, — відказав Куземко. — Там просто вдряпнуло, до свальби заживе.

— А ти що, женитись зібрався? — якось дивно поглянув на нього Вовкулака.

— Чого б це? То я так, до слова.

— Кістку не зачепило? А то міг би з'їздити в містечко до доктора.

— А нащо мені дохтор? — насторожився Куземко.

— Як нащо? Філіц дав би тобі укола, приклав би мазь, А так…

Ще й зараження може бути.

— Хай буде, — сказав Куземко. — Тобі яке діло?

— Мені ніяке, я за тебе думаю. Ти ж знаєш, де живе Філіц?

Це там… між аптекою і бакалійною лавкою Ліхтера.

— Чого ти до мене причепився? — розсердився Куземко.

— Добре, не буду. Роби як знаєш.

Тієї ночі вогнів не палили. Повечеряли салом із житнім хлібом і полягали спати на вимощених із листатого гілляччя постілках. Вовкулака лежав поруч із Куземком, але не спав й упівока. Як тут заснеш, коли сказав йому майже прямо: я про все здогадуюсь, тікай, брате, поки не пізно. А далі побачимо, що воно буде — спочатку мені треба знати правду.

Куземко, видно, його зрозумів, але ще викручувався. Вовкулака чув, як він нерівно дихає, ворушкається, як прищикнув комарика біля вуха. Однак вставати не вставав аж до ранку — того, чого так боявся Вовкулака, не сталося, і він уже грів собі кволу надію, що даремно так думав про брата.

* * *

…Мудей зовсім притишив крок, потім пристояв, ворухнув надрубаним вухом. Ворон І собі нашорошився: десь позаду на лісовій ґрунтівці торохтіла підвода. Він од'їхав трохи далі від дороги, підождав, поки та проїде вперед, щоб тим часом роздивитися, кого тут носить.

У передку воза, запряженого парою мишастих коників, сидів дідок у шапці-вушанці, по боках, звісивши ноги з полудрабків

і притримуючи на колінах рушниці, тряслися на вибоїнах два міліціонери в шинелях і картузах з червоними околишами.

Видно, супроводжували якийсь вантаж, бо на возі було два дерев'яних ящики та зо три наповнених під зав'язку мішки.

Ворон спершу хотів їх пропустити, хай би собі їхали своєю дорогою, а потім таки передумав — давно не мав веселих пригод, то чого б не розважитися. Хоч, може, почує щось новеньке.

— Здорові були! — гукнув він привітно, виїжджаючи позад них із лісу. — Звідкіля й куди їдемо, хлопці?

Міліціонери спершу було шарпнулися до рушничних замків, але то з дурної звички, — побачивши, що Ворон не націлює на них карабін, вони напружено ждали, що буде далі.

— Доброго здоровля! — привітався дідок, потягши на себе віжки. — На Мельники їдемо з Кам'янки, куди ж іще?