Велика Історія України

Слідкуючи за первопочинами людського життя на українській землі та розвитком культури в камяній добі нашого краю, ми ніяк не могли визначити расової, ні етнографічної приналежности племен, що творили цю культуру. Щойно згодом, коли прийшли нам у допомогу не тільки археольогічні нахідки, але й писані відомості греко-римських письменників, мали ми змогу ближче познайомитись із нашими попередниками. На самому порозі історії Української Землі стають — греки. Вони то і засіяли в чорнозем українського півдня добірне зерно духової й матеріяльної культури, якій не дорівняла ніодна з культур старого й нового світу. Правда, не нашим предкам довелося сусідувати з греками. Це щастя припало скитам; вони, як ми бачили, так сильно перейнялися грецькими впливами, що стали «полугреками», визбулися своєї первісної дикости та поширили здобутки грецької культури поміж спорідненими з ними іранськими племенами сарматів та алянів. Вслід за ними гостювали на українській землі германські племена готів на чорноморських степах і бастарнів на прикарпатському підгір'ї, а тракійські племена бессів, костобоків і карпів у самих Карпатах. Хто знає, якими шляхами пішов би був дальший розвиток життя й культури на нашій землі, якби з бездонної Азії не прорвалася лиховісна хвиля диких турко-монгольських орд — гунів, аварів та болгар, їм то довелося започаткувати це пятьсотлітнє лихо української землі, що хоч плила молоком і медом, але ніколи не була певна свого життя й майна перед непрошеними гістьми з азійського сходу. Правда, на якийсь час припинила цю жахливу повінь диких орд велика хозарська Держава, але коли вона ослабла, нова хвиля кочовиків знову загрозила Европі, скошуючи свій перший розмах і лють на культурі української землі. Пропащою називає пок. історик С. Томашівський цю добу в історії України й східньої Европи, бо вона знищила «дотеперішні початки громадської організації, віками вироблену культуру й завернула край у стан первісного варварства».

А всеж таки… На велетенській території, над якою стільки століть шаліли бурі від сходу, на якій пролито стільки людської крови й знищено стільки людської праці, не залишилося ні сліду з хижацьких полчищ. Греки залишили в нас безцінні скарби свого мистецтва, скити свої «царські могили», готи свої цвинтарища, але даремне було б шукати в нас слідів по світовій державі Аттилі, що почалася над Дніпром і тут найшла свій кінець.

Живе тут і дивиться сміливо в майбутнє тільки великий, сорокміліоновий український народ, одна з могутніх віток великого словянського племени.

Відкіля ж він тут узявся, коли прийшов на землі, що їх заселює сьогодні?

Арійці

Учені довели, що українці, спільно з іншими словянськими племенами, належать до великої арійської або індоевропейської сімї народів, що до неї належать теж індійці, іранці, вірмени, альбанці, греки, італійці, кельти, германці, та литовці. Арійці, що зчасом стали панами цілого світа, не були племя одної раси ще в помарках своєї праісторії так само, як немає расової спільноти поміж самими словянськими племенами. Розмір і будова черепа, спосіб осадження очей, риси обличчя, ширина носа, врешті краска волосся, це ті познаки, що самих словян розділюють на чотири расові відміни. Що ж тоді говорити про різноманітність расових одмін у межах велетенської арійської сімї. Обєднує арійців не раса, а спільнота прамови. Одні вчені впевняють, що прабатьківщиною арійців була північна, або середня Европа, другі, що погранична смуга земель поміж Европою й Азією, так звана Евразія. Ще в доісторичній добі досягли арійці доволі високого рівня культури й тому теж стали панами Европи та великої частини Азії.

Здебільша займалися праарійці ловецтвом і скотарством, а то й потрохи хліборобством. Семейний устрій спирався в них на владі батька (т. зв. патріярхат), їх віра зясовувалася в почитанні сил природи, а в першу чергу життєдайного сонця і вогню. Дуже розвинене було в арійців почитання предків. Під суспільним оглядом ділилися на вільних і рабів, а всі підчинялися волі начального вожда, може й з дідичною владою. Жили вони не тільки у хворостяних мазанках, але й деревляних домах, вживали двоколісних возів (колісниць) й човнів, довбаних у суцільних деревляних колодах. Одягалися не тільки в шкіри, але й тканини. Зброя в них була з каміння й кости, окраси з золота й міди. Арійці вдомашнили собі вже деяку тварину, що її стеріг — найпізніше вдомашнений — пес. Знали сіль і вміли варити мід. На дуже високому рівні стояла в праарійців мова. Багато праарійських слів задержалося досі в мові литовців та словян.

Розселюючись із своєї прабатьківщини, дійшли арійці на сході по ріку Інд і верхівя Паміру в Азії, та зайняли цілу Малу Азію; на заході дійшли до Скандинавії, Бритійських островів, Атлянтійського Океану та Середземного моря.

Словяни