Верн Ж. Діти Капітана Грната

Ось що розповів нашим мандрівникам Сем Мітчель. Поки він розповідав, велика частина череди пройшла повз мандрівників зразковим ладом, і скотопромисловцю час було поквапитися знову стати на чолі своєї армії, щоб мати можливість вибирати для неї кращі пасовища. Він попрощався з Гленарваном і його супутниками. Усі міцио потиснули йому руку. Потім він підхопився на свого чудового коня австралійської породи, якого тримав за вуздечку один з погоничів, і за кілька хвилин уже зник у хмарі куряви.

Колимага знову рушила в дорогу і зупинилася тільки ввечері біля підніжжя гори Тальбот. На привалі Паганель цілком доречно нагадав про те, що сьогодні двадцять п’яте грудня, день Різдва — свято, дуже шановане в англійських родинах. Але містер Олбінет також не забув цього: у наметі він сервірував стіл зі смачною вечерею, тому всі присутні його хвалили і щиро дякували. І справді, містер Олбінет перевершив сам себе: він примудрився приготувати із запасів, що були в нього, кілька європейських страв, які не часто можна скуштувати в пустелях Австралії. За цією святковою вечерею були подані оленяча шинка, солонина, копчена сьомга, пиріг з ячмінного і вівсяного борошна, чай у необмеженій кількості, досить багато віскі і кілька пляшок портвейну. Здавалося, ніби все це насправді відбувається в їдальні замку Малькольм, серед гір Шотландії.

Справді, на бенкеті було все, починаючи від імбирового супу і кінчаючи печивом на десерт. Паганель вважав за потрібне поповнити десерт плодами дикого помаранчевого дерева, що росло на схилі сусіднього пагорба. Треба зізнатися, помаранчі були зовсім несмачні, а від їх зерняток пекло в роті, мов від каєнського перцю. Географ же, напевно з наукової сумлінності, так наївся цих помаранчів, що спалив собі піднебіння і тепер не міг відповідати на численні майорові запитання щодо особливостей австралійських пустель.

Наступного дня, двадцять шостого грудня, не сталося нічого, про що варто було б розповісти. Подорожани натрапили па витоки річки Нортон, а трохи пізніше — побачили напіввисохлу річку Маккензі. Стояла погожа днина, не дуже епекотна. Дув південний вітер, що несе тут прохолоду, як несе її північний вітер у Північній півкулі. Паганель звернув па це увагу свого юного приятеля Роберта Гранта.

— Це дуже добре для пас, — додав він, — бо в Південній півкулі спека більш пекуча, ніж у Північній.

— А чому? — запитав хлопець.

— Чому, Роберте? Хіба ти ніколи не чув про те, що Земля взимку ближче до Сонця?

— Чув, пане Паганелю.

— І що взимку холодно тільки тому, що проміння Сонця падає на Землю навскіс?

— Так, пане Паганелю. ¹

— Отож, мій хлопчику, з цієї причини в Південній півкулі Сонце більш пекуче.

— Не розумію, — з подивом відповів Роберт.

— А ти поміркуй, — продовжував Паганель. — Коли в нас там, у Європі, зима, то яка ж пора року тут, в Австралії, в антиподів?

— Літо, — сказав Роберт.

— Ну, і якщо в цей час Земля найближче до Сонця... Розумієш?

— Розумію.

— ...То літо в Південній півкулі повинне бути спекотніше, ніж літо в Північній півкулі, саме через цю близькість до Сонця.

— Тепер мені все зрозуміло, пане Паганелю.

— Отже, коли кажуть, що Земля найближче підходить до Сонця взимку, то це правильно тільки стосовно нас, які живуть у північній частині Земної кулі.

— О, це ніколи мені ие спадало на думку, — мовив Роберт.

— Ну, то більше не забувай цього, мій хлопчику.

Роберт із великою увагою вислухав цю маленьку лекцію з космографії, на довершення до якої він дізнався ще й про те, що середня температура провінції Вікторія становить плюс сімдесят чотири градуси за Фаренгейтом (+23,3° за Цельсієм).

Увечері загін став на відпочинок за озером Лоисдель, за п’ять миль від нього, між горою Драмонд, що височила па півночі, і горою Драйден, невисока вершина якої вимальовувалась на південному небокраї.

Наступного дня, об одинадцятій годині ранку, візок дістався до берегів річки Вімера, під 143° східної довготи.