Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Тож, їм не пощастило просунутися далі? — запитала Елен.

— Ні, пані, — відповів Паганель. — Болотяний ґрунт тікав з-під ніг, і їм залишалося тільки спробувати повернутися до своїх супутників, що залишилися у форті Вільс. Дуже сумне було це повернення. Слабкі, виснажені, ледь переставляючи ноги, допхалися вони до Грея і Кінга. Звідси експедиція, спускаючись иа південь уже знайомою дорогою, вирушила до річки Купере. Нам невідомі достеменно всі перипетії, небезпеки, муки, яких зазнали дослідники під час цієї подорожі, тому що у щоденнику немає відповідних записів, але, безсумнівно, усе це було жахливо.

У квітні в долину річки Купере прибуло тільки троє: Грей не витримав важкої подорожі і помер! Четверо верблюдів загинули. Решті мандрівників треба було дістатися до форту Вільс, де на них чекав Бразі зі своїм складом провіанту, і вони — врятовані.

Вони напружили всі сили і брели'ще кілька днів. Двадцять першого квітня вони побачили нарешті огорожу форту. Вони ввійшли у форт — і що ж: цього дня, даремно прочекавши загін п’ять місяців, Бразі залишив форт Вільс!..

— Пішов? — вигукнув Роберт.

— Так, пішов, і — фатальний збіг обставин — судячи із залишеної Бразі записки, всього за якихось сім годин до їхньої появи. Годі було і думати наздогнати його. Бідолахи, кинуті напризволяще, знайшли якісь залишені на складі' продукти і поїли. Але в них не було засобів пересування, а до річки Дарлінг залишалося ще цілих півтораста льє.

Тоді Бьорку спалр на думку йти до австралійських поселень, розташованих коло підніжжя гори Гопелес, за шістдесят льє від форту. І от, незважаючи иа те що Вільс був проти цього плану, мандрівники все ж вирушають у дорогу. Один з двох уцілілих верблюдів утопився в баговинні якоїсь притоки річки Куперс, а другий не міг більше зробити пі кроку; довелося його забити і з’їсти. Невдовзі всі припаси скінчилися. Трьом нещасливцям довелося харчуватися тільки нарду — їстівною водяною рослиною. Віддалитися ж від річки Куперс вони не могли, бо навколо води не було, а взяти її із собою їм було ні в чому. Хатина, в якій вони ночували, згоріла разом з усім дорожнім майном. Вони були приречені на загибель. Залишалося тільки померти.

Бьорк підізвав до себе Кінга і сказав йому: «Мені залишилося жити кілька годин. Ось мій годинник і мій щоденник. Коли я помру, вкладіть у мою праву руку пістолет і залишіть мене, не ховаючи в землю». Це було останнє, що сказав Бьорк. Наступного дня, о восьмій годині ранку, його не стало. Кінг, розгублений, напівбожевільний від жаху, кинувся розшукувати тубільців. Повернувшись, він застав мертвим і Вільса. Кінгові дали притулок тубільці. Там його і знайшла у вересні експедиція Говіта, що її одночасно з експедиціями Ленсборо і Мак-Кінлея послали розшукувати Бьорка. Таким чином, з чотирьох дослідників, що почали перехід через Австралійський материк, уцілів тільки один...

Розповідь Паганеля справила па всіх слухачів сумне враження. Кожний думав про капітана Гранта, який, може, подібно до Бьорка і його супутників, блукав цим фатальним суходолом. Чи поща-, стило тим, хто зазнав аварії корабля, уникнути долі відважних дослідників? Це зіставлення було таке природне, що сльози набігли на очі Мері Грант.

— Таточку мій, нещасний мій тату!.. — прошепотіла вона.

— Міс Мері, міс Мері! — вигукнув Джон Манглс. — Щоб сьорбнути такого лиха, треба наважитися пробратися вглиб материка, а капітан Грант, як і Кінг, потрапив до тубільців і, так само, як Кінг, буде врятований. Ваш батько ніколи ие потрапляв у такі страшні обставини.

— Ніколи, — підтвердив Паганель. — І я ще раз кажу вам, дорога міс Мері, що австралійці дуже гостинні.

— О, коли б це було так! — мовила дівчина.

— Ну, а Стюарт? — запитав Гленарван, щоб відвернути своїх товаришів від сумних думок.

— Стюарт? — відгукнувся вчений. — О, йому більше пощастило! Ще 1848 року Джон Мак-Дуаль-Стюарт почав свої подорожі Австралією, вирушивши разом з іншим мандрівником, з тим самим прізвищем, у пустелю, що простирається па північ від Аделаїди. 1860 року Стюарт, маючи у своєму розпорядженні тільки двох супутників, марно намагався пробратися вглиб Австралії. Але він був з тих, хто не занепадає духом через невдачі. Першого січня 1861 року він на чолі одинадцяти сміливців залишив річку Чемберс і зупинився всього за шістдесят льє від затоки Карпепта-рія. Але перетнути цей небезпечний материк він так і не зміг — закінчилися харчі, і йому довелося повернутися до Аделаїди.

Але Стюарт наважився ще раз спробувати щастя й організував третю експедицію. Цього разу він хотів будь-що досягти іуіети, якої він так палко прагнув.