Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Так, — відповів Паганель, — добулися до півдня всі, але яких страждань вони зазнали! Найтяжчі випробування випали на долю Стюарта. Коли він вирушив до Аделаїди, здоров’я його було дуже розхитане цингою. На початку вересня хвороба стала так прогресувати, що Стюарт уже втратив надію коли-небудь побачити населені місця; вігі не міг триматися в сідлі і рухався вперед, лежачи на носилках, прикріплених межи двох .коней. Наприкінці жовтня він почав харкати кров’ю, що його зовсім докопало. Довелося забити коня, щоб варити йому бульйони. Двадцять восьмого жовтня Стюарт мало не вмер, але він таки подолав кризу, і десятого грудня маленький загін у повному складі досяг перших поселень.

Сімнадцятого грудня мешканці Аделаїди зустрічали Стюарта. Але здоров’я його було таке погане, що невдовзі, одержавши від Географічного товариства велику золоту медаль, він на судні «Інд» відплив па батьківщину — у Шотландію.

— А після смерті Стюарта ніхто з мандрівників ие намагався робити нові відкриття? — запитала Елен.

— Намагалися, — відповів Паганель. — Я вже згадував про Лейхардта. Цей мандрівник уже 1844 року здійснив цікаву подорож на північ Австралії. 1848 року він організував другу експедицію: цього разу на північний схід Австралії. Ось уже сімнадцять років, як про нього нічого не чути. Торік ботанік доктор Мюллер з Мельбурна організував збирання коштів на організацію експедиції, яка мала на меті розшукати Лейхардта. Потрібну суму для спорядження експедиції зібрали дуже швидко, і загін скватерів на чолі з Мак-Іитром вирушив двадцять першого червня 1864 року з Парао. Зараз, коли я розповідаю вам про цю експедицію, вона, може, вже зайшла далеко вглиб країни. Нехай же. розшуки Лейхардта будуть успішними, дай Боже, щоб і нам, як і тій експедиції, пощастило відшукати дорогих наших друзів!

Так закінчив географ своє оповідання. Година була пізня. Подякувавши Паганелю, слухачі розійшлися. За кілька хвилин усі вже міцно спали. Тільки птах, сховавшись у листя білого камедного дерева, рівномірно, мов годинник, відбивав секунди цієї безтурботної ночі.

Розділ XII ЗАЛІЗНИЦЯ З МЕЛЬБУРНА ДО СЕНДХОРСТА

Майор трохи непокоївся з приводу поїздки Айртона по коваля на стоянку Блек-Пойпт. Але він жодним словом не прохопився про свою недовіру до колишнього боцмана, а обмежився тим, що обстежив околиці річки. Тиша, Яку ніщо не порушувало, панувала над лугами. Минула коротка ніч, і над обрієм знову зійшло сонце.

Щодо Гленарвана, то він боявся тільки одного: що Айртон повернеться сам. Адже візок, якщо його не полагодити, не зможе рухатися далі. Тоді б їм довелося затриматися ще на кілька днів, а Гленарван, якому не терпілося скоріше досягти мети, не міг допустити ніякого зволікання.

На щастя, Айртон не марнував часу, і зусилля його були недаремні. Наступного дня, на світанку, він з’явився у супроводі чоловіка, що був, як він сам сказав, ковалем зі стоянки Блек-Пойнт. Це був високий на зріст міцний хлопець, але вираз його обличчя був якийсь відразливий, звірячий. Та це, зрештою, було не так уже й важливо, тільки б знав він своє ремесло. В усякому разі, він мовчав і даремно слів не витрачав.

— Він добрий коваль? — запитав Джон Манглс боцмана.

— Я знаю його не більше вашого, капітане, — відповів Айртои. — Подивимося.

Коваль взявся до роботи. З того, як він лагодив візок, було видно, що він знає сбою справу. Працював він спритно і виявляв неабияку силу. Майор помітив на зап’ястках коваля кільце чорнуватої запеченої крові. Це могло свідчити про недавнє поранення. Мак-Наббс запитав коваля про походження цих, напевно дуже болючих, саден, але той йому нічого ие відповів, а мовчки продовжував працювати.

За дві години візок був полагоджений. Гленарванового коня коваль підкував дуже швидко — він приніс із собою готові підкови. Ці підкови мали одну особливість — і це не обминуло повз увагу майора: знизу на них був викарбуваний трилисник. М'ак-Наббс показав на нього Айртону.

— Це тавро станції Блек-Пойнт, — пояснив боцман. — Воно допомагає знаходити коней, що тікають зі стоянки, і відрізняти їх від чужих.

Підкувавши Гленарванового коня, коваль зажадав плату за свою роботу і пішов, не сказавши і двох слів за весь час свого перебування.